У днях великої відповідальности

Львів, 30. серпня 1939.

У хвилині, коли якнайширші верстви громадянства єднають свої найбуденніші турботи з найдальшими думками про неясну майбутність, перший обовязок преси, яка збирає всі вістки і відзеркалює масові настрої – зберегти повагу до тієї хвилини, не хвилювати своїх читачів непровіреними „сензаціями”, якомога чесно і вірно інформувати про сьогочасні події. Таке велике і таємниче слово, як „війна”, каже мимохіть усім нам забувати про дотеперішні порахунки, що їх ми мали як члени одного народу, суспільної верстви, партії, або якогось гурта.

Здається, не було ще такого моменту перед великою воєнною завірюхою, як нинішній, коли ми так мало можемо сказати про воєнні можливости, про розміри сподіваної війни та коли ми почуваємо себе такі безсильні супроти подій, що можуть уже в найближчих днях пересунутися понад нашими головами. Але, здається, не було теж і такого моменту, що такі високі ставив би вимоги до особистої дисципліни, вироблення і характеру кожного з нас, що вимагав би такого зіграння потреб одиниць з потребами загалу – як сьогоднішній. З нинішнім днем вступаємо у добу, у якій і як одиниці і як збірнота будемо здавати трудний іспит нашої зрілости.

Мало хто з нас, без огляду на своє становище, на свою освіту і свій досвід може дати своїм найближчим якусь раду. Щонебудь скажемо, все те не перейде межі почувань, що прокидаються в людині у хвилині великої небезпеки, почувань, продиктованих передовсім свідомістю, що є такі стихійні явища, перед якими всі люди стають рівні. Війна – одне з таких стихійних лих, як велика повінь або землетрус, що всилі розбудити в людині найшляхотніші почування та найнижчі пристрасти. Не забуваймо, що кожен з нас власною, чисто людською поведінкою витворює довкола себе атмосферу, яка заважує на тому, чи люди підуть за своїми найшляхотнішими спонуками, щоб допомагати усім слабшим фізично й морально, чи теж використовуватимуть хвилини безладдя, метушні та чужої скрути для чисто еґоїстичних, якнайнижчих цілей.

Переживаємо хвилини, коли не час на окреслені політичні міркування. Сьогодні найбільше тверезі і досвідчені діячі, від яких залежить доля держав і народів, не вміють знайти у своїх спокійних кабінетах, у повній рівновазі духа – виходу, як рятувати бажаний для них мир. Тимбільше ми, звичайні смертники, що попали у крутіж передвоєнних подій і настроїв, не повинні силкуватися на політичні „концепції”, які замість скріпляти та зєднувати широку масу – можуть ще більше її розгубити і знесилити. Кожен з нас займає у громадянстві якесь становище, яке накладає на нього відповідний обовязок і саме цей обовязок, а не інший, він повинен якнайсупокійніше і найсовісніше виконати, хочби навіть почував себе здатним до не знати яких високих діл.

Наш політичний провід сказав ясно й недвозначно те, що вважав своїм громадянським і політичним обовязком напередодні важливих подій сказати. Не затемнюймо ясних слів і простих обовязків високолетними, хочби і найкращими фразами! У великі хвилини, в яких слово „відповідальність” висувається на чоло всіх прикмет людини – нема вищих і кращих діл, як буденний приклад зразкових і чесних громадян, що виконують свій обовязок без огляду на особисті жертви.

В нашій, українській дійсности ще одно слово – поруч відповідальности – доходить до рішального значіння: послух. Послух наказові тих, яких на провідні місця висунула наша таки воля – це одночасно найкращий засіб зберегти себе і зберегти збірноту. Не розіємось на атоми лише тоді, коли будемо як одиниці поводитися здисципліновано. Не забуваймо на це ні на мент, навіть у хвилинах справді важких!