Архів старих газет
 ---------------------------------------------------
www.oldnewspapers.com.ua
Ціна 2гр.
 ---------------------------------------------------




Світова криза, що назріває, масове безробіття та страйкова боротьба

ІІ. Підсумки урядування партій 2-го Інтернаціоналу

6. Соціял-демократія в обстанові кризи, що фрозгортається, ще яскравіше виявляє свою ролю активного провідника політики контр-революційної буржуазії, що погіршує економічний стан робітничих мас і перетворює державний апарат на одверте знаряддя фашистської диктатури та готує нові імперіялістичні війни.

У Німеччині досвід півторарічного урядування соціял-фашизму довів, що, соціял-демократія бувши на чолі коаліційного уряду, на ділі виконала волю німецьких капіталістів, помагаючи їм запроповаджувати політику чимраз більшого пригнічення робітничої кляси й підготовки нових воєн.

Замість обіцюваного зміцнення миру, зменшення тягару, накладеного на трудящі маси Німеччини Версальським договором і Давсовим пляном, політика соціял-фашизму принесла з собою Юнґів плян, що означає дальше поневолення робітничої кляси й трудящих мас Німеччини капіталом країн-переможців, збільшення військових і морських озброєнь, втягування Німеччини до антирадянського фронту (виправдання білогвардійських фалшивників, договір з Польщею проти СРСР тощо).

Замість обіцяного зміцнення політичної демократії, політика соціял-фашизму принесла з собою щораз більші репресії проти робітничої кляси, заборону союзу червоних фронтовиків, що існував за буржуазних урядів, каторжний закон “оборони республіки”, скерований проти компартії і революційних пролетарських організацій, переслідування комуністичної преси, не лише заборону робітничих демонстрацій, а й розстріл демонстрантів соціял-фашистською поліцією.

Замість обіцяної “господарської демократії” й поширення соціяльного законодавства, політика соціял-демократії дала німецьким робітникам зміцнення неприхованої диктатури фінансового капіталу, дальше запровадження капіталістичної раціоналізації, що викидає на вулицю сотні тисяч робітників, погіршення закону про страхування від безробіття й загрозу позбавити робітників соціяльної допомоги, збільшення муніципальних податків, що всім тягарем падають на робітничу клясу, зменшення реальної зарплати, страйкбрехерські заходи фашизованого профсоюзного соціял-демократичного апарату проти революційної профопозиції та проти страйкарів і численні виключення революційних робітників з профсоюзів.

В Англії ті ж самі тенденції визначають політику “робітничого” уряду, що обіцяє на виборах загальне роззброєння, поліпшити взаємини з СРСР, демократичні реформи в колоніях (насамперед в Індії), поліпшити становище робітничої кляси, зменшити безробіття, а на ділі не тільки продовжує політику консерваторів, але іде і далі шляхом погіршення становища робітничої кляси та поневолення колоній (запровадження капіталістичної раціоналізації, зменшення зарплати текстильникам, криваве придушення революційного руху у колоніях).

Замість обіцяного роззброєння – прикрите пацифістськими фразами збільшення озброєнь на суходолі й на морі. Замість поліпшити взаємини з СРСР “робітничий уряд” продовжує замаскованішими методами антирадянську політику твердолобих (позиція Гендерсона в питаннях про царські борги та “пропаґанду”, втручання до конфлікту на ХСЗ на користь нанкінських загарбників, останній виступ Гендерсона на захист контрреволюційних церковників в СРСР та інші), замість демократичних реформ в колоніях – підсилення теротистичного режиму в Індії, криваве придушення руху негрів у Південній Африці, організація арабських погромів у Палестині, кабальна угода з Єгиптом. Замість поліпшити становище робітників зменшують зарплату робітників (текстильники, залізничники), зухвало порушують обіцянку про запровадження 7-годинного робітного дня для гірників, опрацьовують новий закон про погіршення становища безробітних.

8. Така практика двох головних партій, 2-го Інтернаціоналу що урядують у найбільших капіталістичних країнах Европи. Там де соціял-демократія не урядує вона звичайно бере найактивнішу і безпосередню участь у заходах реакційніших буржуазних урядів проти робітничої кляси і компартії, одверто виступає на чолі скаженої антирадянської кампанії, пліч-о-пліч з білоґвардійцями (Франція), подає активну допомогу буржуазним партіям у запроваджуванні фашистської конституції (Австрія), мобілізує всі свої сили на службу фашистському терору проти комуністів та революційних робітників (Польща).

Що гостріша криза капіталістичної системи, то швидше обертаються провідні елементи соціял-демократії на поліційний додаток фінансової олігархії, то активніше й безпосередніша роля соціял-демократії у захисті капіталістичної системи, у придушенні революційного руху робітничих мас та колоніяльних народів у готуванні війни проти СРСР. Цю ролю ката “ліві” соціял-фашисти виконують у цілковитій згоді з усією соціял-демократією тільки більш прикрито замаскованими методами, що робить їх найнебезпечнішими ворогами робітничої кляси.

ІІІ. Страйкова боротьба, рух безробітних, демонстрації, задання компартії

9. Прискорюючи процес концентрації капіталу та руйнування середньої й дрібної буржуазії, збільшуючи величезними розмірами зубожіння основних мас селянства, особливо в колоніях, посилюючи зрештою ще небувалою мірою всі зв’язані з капіталістичною раціоналізацією форми експлуатації робітничої кляси, криза з виключною силою поглиблює соціяльні суперечності у капіталістичному світі. Загострення клясової боротьби, що випливає з цього, веде на одному соціяльному полюсі до зростання фашизму, дедалі більшого посилення під впливом кризи терористичних методів придушення мас (розстріл страйкарів, розгром революційних організацій робітничої кляси, арешти передових його бійців, вигнання комуністів та взагалі революційних робітників з підприємств тощо), а на другому полюсі – до наростання революційного піднесення, поширення фронту пролетарської боротьби та залучування до загальнореволюційного фронту селянських резервів колоній і кількох капіталістичних країн.

10. Шостий всесвітній конгрес відзначив, полівішання робітничої кляси, що прийшло на зміну певній репресії, яка спостерігалася за попереднього періоду в робітничому рухові. 10-й пленум ВККІ відзначив наростання нового революційного піднесення в капіталістичних країнах, що виявилося, як у розвиткові масових економічних страйків, які обертались по багатьох місцях на контрнаступ проти наступу капіталу (Рур, Лодзь, текстильники Франції, страйки на Півдні Сполучених Штатів, Бомбей) та і в низці демонстрацій (демонстрації у Франції, 1 травня у Берліні та Польщі). Проте, ці виступи пролетаріяту мали все ще розпорошений характер і захоплювали тільки де-які пролетарські центри. Важливішим моментом у робітничому рухові після 10 пленуму ВККІ є подальше наростання революційного піднесення за обставин світової кризи, що вистигає, та масового безробіття. Страйковий рух, що розгортається нині у всьому світі на основі боротьби за економічні вимоги пролетаріяту, характеризується тим, що він дедалі більше розгортається поза і проти реформістських профсоюзів, які відограють страйкбрехерську ролю, за дедалі активнішою участю неорганізованих мас, за чимраз ширшої практики утворення масами органів керування страйками, що поширюються в процесі боротьби.

По великих капіталістичних країнах спостерігається подальше зростання страйкового руху. У Франції число страйкарів 1929 року збільшилося удвоє, рівняючи до 1928 року. На початку 1930 року помічається подальше зростання страйкового руху. В Англії в 1929 р. кількість страйків збільшилася в кілька разів, порівнюючи до 1928 р. У Німеччині, за деякого зменшення кількости економічних страйків торік, вони набирають щораз жорстокішого характеру. В той же час у ряді країн страйки щораз частіше супроводжуються масовими демонстраціями, що часто закінчуються кривавими сутичками робітників з апаратом насильства буржуазної держави (ПАСШ, Австралія).

Виникаючи здебільшого, як економічний рух, зв’язаний з боротьбою, або за збільшення зарплати, або проти зменшення її, ці страйки в ряді випадків набирають політичного характеру, перетворюючись на страйки солідарности (16% всіх страйкарів у Франції), на страйки оборони звільнюваних і переслідуваних капіталом робітників (Німеччина), на страйки оборони пролетарських революційних організацій (Румунія). Навіть у країнах панування найнеприборканішого фашистського терору, страйки проривають рамки фашистської диктатури (Італія).

11. У країнах, що вступили у кризову смугу, за наявности деякого зменшення економічного страйкового руху, в окремих випадках революційне піднесення, що наростає далі, знаходить відбиток крім загострення форм економічних страйків, і в інших бойових формах масової пролетарської активности. Поруч страйкового руху шириться й рух безробітних, виливаючись у голодні походи, політичні демонстрації робітничої кляси, ставлячи урядам і парляментам вимоги дати роботи й хліба голодним, соціяльне страхування й допомогу безробітним коштом держави й капіталістів, демонстрації, жорстоко придушувані з’єднаними зусиллями буржуазії й соціял-фашистів.

Захоплюючи чимраз ширші маси й безробітних і працюючих пролетарів і призводячи місцями до утворення комітетів безробітних і рад безробітних, цей рух прориває буржуазну законність, здійснює право робітничих мас на вулицю й мобілізує широкі маси робітничої кляси навколо політичних гасел компартії (останні демонстрації в Німеччині, Польщі, ПАСШ, Румунії). Гасло масового політичного страйку стає на порядок денний.

12. Розвиток і поглиблення кризи погіршує економічний стан не лише робітничої кляси. Криза жорстоко валиться на маси селянства й, насамперед, на бідніші його шари. На цьому ґрунті починається пожвавлення революційного селянського руху (Італія, Польща, Греція, Румунія). Найбільшого розмаху цей рух доходить по деяких колоніяльних країнах, де він зливається з робітничим і національно-революційним рухом. Банкрутство контр-революційного об’єднання Хіни й загострення боротьби імперіялістів за сфери впливу в Хіні, супроводжується новою хвилею революційних селянських виступів (партизанські та селянські армії). В Індії на ґрунті гострої економічної кризи й посилення терористичного режиму, поряд великих страйкарів (Калькута, Велико-Індійська залізниця) та політичних демонстрацій, відбувається революційне заворушення селянських мас (Пенджаб). Тепер розгоряється революційна боротьба проти французького імперіялізму в Індо-Хіні.

Все це говорить про те, що, незважаючи на нерівномірний розвиток революційного піднесення, що виявляється в різноманітності форм клясової боротьби й ступеню її загострення, революційне піднесення наростає й далі, підводячи робітничі маси до найважливіших завдань революційної боротьби за повалення капіталізму й встановлення диктатури пролетаріяту.

13. В комуністичних партіях після 10 пленуму ВККІ відбувався процес подальшого ідейного гуртування та консолідації на основі лінії 6 конґресу, рішучої боротьби з ухилами від цієї лінії й насамперед з боку правих та примиренців на основі очищення компартії від гнилих напівсоціял-демократичних елементів. Цілком і повнотою справдилася оцінка, що її дав правим і примиренцям 10-й пленум, визнавши несумісність оборони погляду правого опортунізму з належністю до Комінтерну та відзначивши перехід примиренців на ділі на позиції правих.

Виключені з Комінтерну ще до 10 пленуму праві ренеґати Німеччини, Чехословаччини й Сполучених Штатів скотилися до соціял-демократичної позиції у всіх основних питаннях політики й тактики робітничої кляси. Таку ж еволюцію проробила право-опортуністична опозиція в компартії Швеції (Чільбум), що оформилася вже після 10 пленуму та яку виключили з лав Комінтерну, а також опортуністичні елементи в унітарному профсоюзному рухові та в компартії Франції, (об’єднання ренеґатів під фалшивим прапором так званою ліґою профсоюзної оборони, рекламна аґітація навколо так званої робітничо-селянської партії). Разом з соціял-демократами праві ренеґати поділяють думку про подальше зміцнення капіталістичної стабілізації, заперечуючи факт наростання революційного піднесення та зростання воєнної небезпеки, висуваючи запозичені в соціял-демократії арґументи проти самостійної тактики компартії у профрухові, намагаючись накинути комуністам, які працюють в реформістських профсоюзах, дисципліну щодо соціял-демократичного профсоюзного апарату, захищаючи єдиний фронт комуністів з соціял-фашистами, беручи дедалі активнішу участь у соціял-фашистському цькуванні компартії та СРСР і даючи матеріял для цього цькування. До цієї ж позиції по суті скотилися уламки троцькістських груп на чолі з Троцьким. Можна констатувати цілковитий збіг поглядів троцькистських та правих ренеґатів у всіх основних питаннях політики й тактики та наявність цілком погодженої, що доходить до утворення одвертого бльоку (Гамбурґ і Хіна), роботи, яку ці й інші як безпосередні аґенти соціял-демократії намагаються провадити для розкладу комуністичних партій. Рішуча боротьба компартій проти соціял-демократії нарозривно зв’язана з завданням завоювати маси на бік комунізму, передбачає нещадне викривання соціял-демократичних аґентів в особі правих та троцькістьських ренегатів, що виступають під комуністичним прапором, подальше очищення партій від елементів, які намагаються відогравати ту ж ролю у середині компартій, та подолання всяких опортуністичних ухилів серед комуністичних лав, як правих – головної небезпеки, так і “лівих”.

14. Основні завдання комуністичних партій за обставин дедалі більшої кризи, подальшого загострювання клясової боротьби та наростання революційного піднесення полягає у завоюванні основних мас пролетаріяту, в мобілізації навколо пролетаріяту та під його гегемонією широких трудящих мас (селянство, розорена дрібна міська буржуазія, пригноблені національності), у забезпечуванні керівництва партії всіма масовими виступами, у скеровуванні цих виступів (страйки, рух безробітних, демонстрації), що часто мають стихійний характер, у річище організованої політичної боротьби, особливо в формі масових політичних страйків, що підводять робітничу клясу до завдань революційної боротьби за владу. Здійснення цих основних і вирішальних на теперішньому етапі завдань, відповідно до ухвалених десятим пленумом постанов, вимагає:

1. Зміцнити партійні організації, особливо осередки на виробництві та фракції профсоюзів, поширити охоплення революційних робітничих мас партійними організаціями, в зв’язку з чим набуває надзвичайно важливого значіння кампанія вербування нових членів, що її з успіхом за останні місяці переводили хоч і в далеко недостатніх розмірах, комуністичні партії Німеччини та Північно-Американських Сполучених Штатів.

2. За всебіного дальшого посилення аґітаційно-пропаґандистської роботи, треба забезпечити перебудову форм і метод роботи компартій відповідно до завдань і керівництво масовими виступами пролетаріяту (страйки, рух безробітних, демонстрації), наймитства й бідніших шарів селянства (і в середині країни, і в колоніях), здійснюючи на ділі належну підготовку цих масових виступів. У Англії, де це завдання перебудувати методи й форми роботи стоїть надто гостро, величезну ролю має виконати утворена компартією щоденна газета (“Дейлі Уоркер”).

3. У зв’язку з основним завданням завоювати маси, процес полівіння яких в умовах кризи, що назріває, повинен чимраз більше посилитися, набуває особливо важливого значіння робота в реформістських профсоюзах, робота на ґрунті запровадження тактики єдиного фронту знизу, щоб звільнити робітничі маси з під впливу реформістських зрадників.

Це вимагає разом з тим посилити роботу компартії у революційних профсоюзах (Франція, Чехословачина, ПАСШ), посилено втягати робітників до цих профсоюзів, забезпечити керівну ролю компартії у всіх утворюваних знизу органах масової пролетарсьскої боротьби, (фабзавкоми, страйкоми, комітети безробітних тощо) і зміцнити на цьому ґрунті революційну профопозицію в реформістських профсоюзах з її дальшим організаційним оформленням. В зв’язку з усим цим, у Німеччині стоїть завдання всебічно зміцнити лави революційного профсоюзного руху й організаційного центру цього профруху.

4. Страйкова боротьба, що розортається й з’єднується в ряді країн з іншими формами політичної боротьби робітничої кляси (масові демонстрації, страйки солідарности тощо), ставить перед компартіями завдання широко популяризувати гасло масового політичного страйку, а в роботі самих компартій вимагає з’єднати на ділі методи легальної й нелегальної роботи. При цьому в Польщі обов’язком компартії є підготовити робітничу клясу до провідної ролі у загально-політичній кризі, що назріває.

5. У центрі роботи компартій в колоніях і залежних країнах має стояти – утворення і зміцнення масових пролетарських організацій й забезпечення їхньої клясової самостійности як основної умови завоювати провідну ролю пролетаріяту у нацреволюційному русі трудящих мас міста й села, що наростає. У Хіні стоїть завдання зміцнити компартію й червоні профсоюзи, а також завоювати маси в гомінданівських профсоюзах і забезпечити керівництво робітничої кляси революційними селянськими масами. В Індії на першому місці стоїть завдання – утворити комуністичну партію як справжнього вождя пролетаріяту. Те ж завдання стоїть перед комуністами в Індонезії та Індо-Хіні.

Copyright 2010-2015 oldnewspapers.com.ua
pressaxix at gmail dot com
 designed in Happines.in.ua