Архів старих газет
 ---------------------------------------------------
www.oldnewspapers.com.ua
Ціна 2гр.
 ---------------------------------------------------


двери белоруссии

Справа “Спілки визволення України”

Допит підсудного Іваниці

Суд перейшов до допиту підсудного Іваниці – члена “СВУ”, що провадив контрреволюційну роботу через “педагогічну групу” цієї організації.
Іваниця – професор-філолог, викладач Київського ІНО і науковий співробітник ВУАН. В минулому він член партії українських соціяль-демократів.
Свого часу Іваниця був зміновіховцем. Потім він почав боятися, що радвлада лише “тимчасово” приділяє увагу розв’язанню національного питання, побачив “деякі економічні труднощі радвлади того часу”. І ось “його зміновіховство деформувалося” в антирадянські і контрреволюційні настрої. Так він 1926 р. став членом Справа “СВУ”.
Іваниця був за заступника голови і члена ради відомого “науково-педагогічного товариства”.
Він розповідає про те, як це товариство перетворилося на певну контрреволюційну організацію, що хотіла протипоставити себе київській окружній наросвіті. Він, як і інші підсудні, висвітлює справжню контрреволюційну ролю товариства, що виконувало завдання “СВУ”. В цьому товаристві намагалися підготувати відповідні кадри людей, щоб можна було на випадок повалення радвлади і встановлення УНР призначити їх на посади чиновників освіти.

Хиби підручників Іваниці

Прокурор т. Ахматов запитує – Ви розумієте хиби ваших підручників, як і взагалі підручників, що їх видавала київська група авторів?
Прокурор т. Ахматов оголошує витяги з творів Наркомосвіти України – т. Скрипника, де наводиться постанову Наркомосвіти України про підручники.
У цих витягах зазначається, що київські підручники мало знайомлять, а то й зовсім не знайомлять учнів з індустріяльно-виробничими процесами, з пролетарським життям праці і боротьби, подають занадто мало матеріялу для антирелігійного виховання учнів. У цих підручниках дуже мало, або зовсім немає матеріялу з історії революції України, що малював би робітничо-селянську боротьбу за владу, а з другого боку неґативний зміст контрреволюційної петлюрівщини. У цих же витягах підкреслюється, що в підручниках зовсім немає матеріялу, який би виховував у учня почуття інтернаціоналізму.
Іваниця говорить, ніби 1925 р. не було вимог і потреб подавати такий матеріял.

Він боровся за УНР

Як ставився Іваниця до українізації?
На це запитання прокурора він відповідає, ніби спочатку українізації ставився до неї позитивно, потім вважав українізацію явищем формального характеру – українізацією службовців лише того державного апарату, що має обслуговувати селянство.
1929 року, за словами підсудного, він “став перед фактом безконечної ваги – перед культурним походом українського пролетаріяту, упевнюючись в тому, що справа українізації стоїть на надійному ґрунті, що в українізацію входить сам пролетаріят“.
А який з цього висновок?
Іваниця визнає, що він виконував контрреволюційні завдання “СВУ”, працюючи в науково-педагогічному товаристві, брав участь в консолідації українських контрреволюційних сил і готував “пляцдарм, потрібний на випадок інтервенції і повстання”. Він орієнтувався на інтервенцію і боровся за УНР.
Іваниця визнає, що він провадив шкідницьку роботу на культурному фронті з доручення “СВУ”.
Підсудного Іваницю допитує оборонець тов. Пухтинський. На запитання свого оборонця Іваниця говорить, ніби він знав “найзагальніші контури програми “СВУ”.
Зрештою Іваниця говорить, що “кається за принесене ним шкідництво”.
Коли Іваницю знов запитує прокурор тов. Ахматов, він визнає, що за завданням “СВУ”, намагався “дискредитувати радянську систему в лавах учительства”.

—————————————————————————————————————————————–
Допит підсудного Доги 

Далі суд перейшов до допиту підсудного Доги, члена “СВУ”, викладача київського педагогічного технікуму і школи ім. Шевченка. Першим допитує підсудного прокурор тов. Ахматов.
Підсудний розповідає, що він був членом СДП, брав участь в революційних студентських гуртках. Потім чимало років був за викладача в гімназії. З українським національним рухом він не мав нічого спільного і лише після революції його “захопила українська стихія і він поклав присвятити своє життя створенню української національної школи”.
За радвлади Догу призначили на завідувателя київських педагогічних курсів. Його прихована ворожнеча до радвлади виявилася зовні у формі певних “організаційних заходів” проти поширення на курсах комуністичних течій і настроїв.
Про характер цих заходів Дога на попередньому слідстві говорив так: “Ми вживали таких заходів: націоналістична спрямованість дисциплін, або аполітичність їх, чинили опір запровадженню на курсах політичних дисциплін, поки органи освіти терпіли відсутність цих дисциплін у плянах, робили опір тому, щоб на курси вступали комсомольці”.
За словами Доги, не зважаючи на його ворожість до радвлади, його педагогічні погляди все-таки “були просякнуті радянськими елементами”. І він почував себе у школі ім. Шевченка, що нагадувала йому стару гімназію, “не у своїй тарілці”.
Далі т. Ахматова цікавить, як ставився підсудний до тих підручників, що він їх складав спільно з Іваницею. Дога визнає, що їхня вина полягала в тому, що вони “лише з примусу” подавали в підручниках політичний і антирелігійний матеріял, уникаючи таких тем, як, наприклад, про громадянську війну на Україні.
Дога стверджує зізнання Іваниці, що науково-педагогічне товариство ставило за своє завдання “втирати очки”, щоб довести, що товариство є велика організація, що за нею мільйони… У такий спосіб гадали приховати скудість і убозство ресурсів товариства від тих вчителів, яких хотіли об’єднати навколо товариства, щоб протиставити це об’єднання радянським вчительським організаціям.
Тов. Ахматов. – Скажіть, підсудний, чи не вважали ви, між іншим, першу частину науково-педагогічного товариства за майбутні кадри на випадок інтервенції для УНР’івського апарату органів наросвіти?
Дога. – Об’єктивно це так.
Дога визнає, що він був шкідником на культурному фронті.
На запитання оборонця т. Пухтинського Дога визнає, що його шкідницька робота на культурному фронті полягала в тому, що він “чинив опір комуністичному впливу в галузі педагогічної думки і педагогічної практики”. Це він робив, будучи під впливом контрреволюційної атмосфери “СВУ”.

———————————————————————————————————————————————
Допит підсудного Шила

Далі Найвищий Суд допитав підсудного Шила, завідувателя редакторського відділу Київської філії Держвидаву, наукового співробітника ВУАН, колишнього українського соціял-демократа і співробітника міністерства освіти за часів директорії. Він був членом “СВУ” і за завданням її центру провадив контрреволюційну діяльність через “педагогічну групу”.
Підчас допиту від Прокурора тов. Ахматова підсудний розповідає як поступово, під впливом націоналістичного оточення, зокрема маючи родинні зв’язки з сім’єю Старицької-Черняхівської, він став так званим “свідомим українцем”.
Він говорить, що його ідеалом свого часу було “замість радвлади демократична влада і демократичний державний устрій”.
За ідеологів “наукового педагогічного товариства”, підсудний Шило вважає Старицьку-Черняхівську і Єфремова.
Центр “СВУ” вважав Шила за представника центру в ДВУ.
На запитання оборони тов. Пухтинського Шило говорить, що він визнає себе за винного, що він був членом “СВУ” і “провадив роботу шкідницького характеру”, дискредитуючи органи Наркомосвіти і намагаючися, як це вже ствердили і інші підсудні протипоставити “науково-педагогічне товариство” окружній київській Наросвіті.
Коли голова суду т. Приходько допитує підсудного про його роботу в ДВУ, то він визнає, що допомагав членам “СВУ” в тому, щоб скорше і більше друкувати їхні твори, “формально ставлячись до групи авторів, яких він Шило, вважав за надто радянських”. 

Copyright 2010-2015 oldnewspapers.com.ua
pressaxix at gmail dot com
 designed in Happines.in.ua