Допит підсудного Слабченка М.
Засідання Найвищого Суду 29 березня розпочалося допитом фундатора одеської філії «СВУ» підсудного Михайла Слабченка – члена ВУАН, професора одеського ІНО.
Як і чимало інших підсудних, Слабченко прийшов до контрреволюційної організації з лав української соціяль-демократії.
Як говорить підсудний, першими часами він ставився до радвлади більш-менш «стримано», але згодом виникли у Слабченка сумніви… йому раптом почало здаватися, що Україна, яка за його «хатньою» економічною теорією розвивається тими шляхами, як і західня Европа, не доросла ще, мовляв, до соціялістичної революції, бо раніше, вона повинна пережити етап буржуазної революції.
Цей висновок привів Слабченка до того, що «я – говорить підсудний – став свідомим ворогом радянської влади».
Слабченко заявляє, що він ніби був за заходи уряду, але … не цілком. Він підтримував політику пролетаризації ВИШ’ів, але одночасно вимагає, щоб до них приймали також дітей непманів і глитаїв; він був принципіяльним прихильником чистки ВИШ’ів від соціяльно-чужого елементу, але «подав у відставку» коли помилково, на його думку, вичистили якусь студентку.
В наслідок допиту, виявляється, що професор Слабченко взагалі провадив антирадянську шкідницьку роботу у ВИШ’і. Він був проти української системи ВИШ’ів, відвертав студентів від громадської роботи, начиняв їх «академізмом», не поділяючи політики радвлади, що треба готувати не лише фахівців, але й корисних країні громадян.
Далі Слабченко свідчить, що радянські настрої, які ніби в нього промайнули, зникли, навпаки ворожість до радвлади посилилася.
Саме в цей період 1926 року до Одеси прибув Ніковський, щоб організувати філію «СВУ».
Ніковський на запрошення підсудного прийшов до нього додому… Спочатку вони розмовляли про еміґрацію, при чому емісар Єфремова, що взагалі дав дуже погану оцінку еміґрантам, між іншим зазначив, що серед них є частина «здорових елементів», які бажають поліпшити становище і повернутися на Україну.
Якже вони могли прибути? – думали-гадали Ніковський і Слабченко.
Слабченко змалював гостеві цілу програму для здійснення цього.
Спочатку він висунув таку ідею: на Україну повинні прийти інтервенти – німці. Вони дуже легко захоплюють Україну, бо за «теорією» підсудного, пролетаріяту «тут нема», а селянство «пасивне». Окупанти мобілізують українську людність, а потім спрямовують свій шлях… на Москву. Щодо більшовиків, то вони, зрозуміло, помиряться з окупантами за всяку ціну, себ-то за ціну відриву від СРСР України. Потім на Україну прийшли-б французькі капіталісти. Слабченко визнає, що мова йшла про те, щоб перетворити Україну на напівколонію.
Тов. Биструков – Який же лад мусив бути на Україні?
Слабченко заявляє, що він і Ніковський мали на увазі демократичну «розуміється формою» республіку, а по суті для переходової доби обстоювали військову диктатуру, фашизм.
Слабченко розповідає, що для полегшення роботи майбутніх окупантів, слід було за всяку ціну підготувати відповідні кадри.
Саме це завдання, як найголовніше, повстало перед одеською філією «СВУ», коли поїхав Ніковський.
Професор Слабченко, насамперед почав гуртувати навколо себе молодняк з семінару підвищеного типу, де викладали історію української літератури в націоналістичному напрямі. В цій справі йому пощастило розпропаґувати їх в антирадянському дусі, нічого ніби не говорячи про існування «СВУ». В цій роботі йому допомагав його син Тарас.
Було опрацьовано навіть цілий плян як підготувати молодь, на випадок буржуазної реставрації. З одного боку, антирадянський молодняк, оброблений членами «СВУ», мав готувати себе, щоб стати за професорів, коли прийдуть окупанти, з другого боку, за пляном Слабченка, цей молодняк, закінчивши ІНО і викладаючи у школах, повинен був «вбивати націоналістичні ідеї у голови батьків і дітей». Нарешті було утворено наукове товариство, де в історико-літературній секції, поруч наукової роботи набували також антірадянські шовіністичні ідеї. Це дало певні наслідки. Один з учнів Слабченка, під його впливом, почав, навіть, проводити контрреволюційну пропаґанду серед селян, а другий аґітував на селі проти комуністів і євреїв.
Очевидно, в центрі «СВУ» роботу Слабченка визнавали за гарну, бо коли почали розподіляти портфелі міністрів в майбутньому уряді України, йому запропонували посаду військового міністра.
Для того, щоб полегшити підготовку по антирадянському настроєних кадрів молоді, Слабченко належним чином побудував свою педагогічну роботу. Викладаючи історію України, він, наприклад, висував примат селянства, замасковуючи значення пролетаріяту, і примат «державности над партією» та «нації над клясами».
Тов. Биструков – Як ви взагалі розцінюєте свою роботу?
Слабченко. – Як шкідницьку, контрреволюційну і антирадянську.
На запитання оборонця тов. Потапова Слабченко заявляє, що ще 1928 р. він почав відходити від старих антирадянських позицій. Цьому сприяло те, «що цілий ряд вимог, які я ставив до радвлади, вже виконані», що індустріялізація країни поширюється, що українізація набирає глибокого характеру, що утворюється нова радянська інтеліґенція тощо… Коли з’явилося повідомлення ДПУ про викриття СВУ, він виступав навіть на студентських зборах, де гостро засуджував діяльність цієї контрреволюційної організації.
—————
Юрист, філолог, меліоратор і художник
Далі підсудного Слабченка допитує громадський обвинувач т. Любченко.
За пропозицією громадського обвинувача, Слабченко докладно розповідає про те, де він дістав свою освіту. Виявляється, що він учився на історико-філологічному факультеті, закінчив юридичний факультет, для підготовки до професорського звання пройшов спеціяльні курси у Франції. В тій же Франції він вчився на художніх курсах в 1911 р. Він закінчив в Одесі меліоративні курси. 1918 р. він закінчив військово-юридичну академію.
Крім того, він музика, має дві опери, володіє віршем, пише оповідання…
Відповідаючи оборонцеві тов. Потапову, Слабченко сказав, що він «вважав себе за марксиста».
Громадський обвинувач виявляє, що це за «марксизм» Слабченка.
Слабченко відповідає: «Є марксизм і марксизм». Коли говорити про марксизм, що був у укр. с.-д., куди я належав, то це не є марксизм.
Тов. Любченко. – Ви належали до партії, що експлуатувала ім’я Маркса?
Слабченко. – Це правда.
—————————————————————————————————————————————–
Хроніка процесу „СВУ”
На засіданні Найвищого суду 31-березня допитали чотирьох підсудних.
Першим допитали одного з керівників Полтавської філії «СВУ» – професора Полтавського ІНО Щепотьєва. Далі допитали керівників Миколаївської філії «СВУ» Близнюка – кооператора, кол. комісара Центральної Ради у Таврії, і викладача ІНО Лагуту – Близнюкового помічника в справі керівництва Миколаївської філії «СВУ».
Нарешті, допитали керівника Чернігівської філії «СВУ» – викладача школи ім. Коцюбинського – Карповича.
1-го квітня судове засідання починається о 4 1/2 год.
—————————————————————————————————————————————–
Телеграма академіка Студинського
Цими днями на ім’я голови Особливого складу Найвищого Суду тов. Приходька надійшла телеграма від академіка Студинського де він пише:
«Я викликаю Єфремова, щоб він подав прилюдно дані про «харківські срібники» інакше назву його низьким обмовником. Студинський»
———-
Щоб зміст цієї телеграми був ясний, слід сказати, що в своєму «щоденнику», витяг із якого оголошували на суді, Єфремов, у запису від 1-го грудня 1928 року зробив наклеп на академіка Студинського. Єфремов писав, ніби академік Студинський «продався радвладі за 30 харківських срібників» і тому «академіка Студинського президія академії призначила до штатних академіків».
Це наклеп. Цілком природньо, що «вождь» «СВУ» і ворог радянської влади Єфремов не міг інакше поставитися до академіка Студинського, лойяльного до радвлади.
Усім відомо, що академіка Студинського не призначено, а обрано на члена ВУАН і академіка на прилюдних зборах, з бажання всієї радянської суспільности і, зокрема, українських учених.
