Архів старих газет; Архив старых газет

(До ХІ-го всеукраїнського з’їзду КП(б)У)

Отже, в боротьбі за середняка не тільки, як за союзника, а й як за безпосереднього учасника та будівника соціялістичного сільського господарства – партія досягла помітних успіхів, що й дозволили їй проблему соціялістичної реконструкції сільського господарства поставити трохи в іншій площині, в розумінні збільшення тих темпів, що їх було накреслено у вихідному варіянті п’ятирічки.

І ось наслідком цього в жовтні 1927 року (перед XV-м з’їздом ВКП) у нас на Україні було усуспільнено 1,5% площі засівів – 30 тис. га, а в травні 1930 р. (перед 16-м з’їздом партії) 47% усієї с.-г. площі при засіві 9.500 тис. га, не рахуючи ще зросту радгоспів з 659 тис. га – 1928 р. до 1 млн га в 1930 р. Соціялістичний сектор сільського господарства уже стає у нас за основний в частині виробництва с.-г. продуктів: село вже поділяється в основних зернових районах, на дві основні частини: на колгоспників, дійсну й міцну підпору радянської влади і неколгоспників з бідноти та середняків, що покищо не наважуються сьогодні йти до колгоспів, але, безперечно, найближчим часом вони поповнять лави колгоспників.

Цей момент треба особливо підкреслити вже тому, що в пресі (див. «Правду» – дискус, листок №1, ст. Ряхова) з’являються такі думки, що, мовляв, лише колгоспна біднота є тепер нашою підпорою, а позаколгоспна вже не є нашою підпорою. Така постановка питання схоластична, скільки вся загалом біднота була й буде дійсною підпорою партії і радянської влади на селі. Але не можна не розрізняти й того, що організована в колгоспи біднота вже посіла міцніші економічні позиції в боротьбі з глитаєм і з цього боку вона міцніша й надійніша наша підпора, ніж біднота, що не ввійшла до колгоспів. Неорганізована біднота, лишаючись тією самою нашою підпорою, якою вона була й раніше, – все ж у боротьбі з глитаєм буде не такою стійкою, як колгоспники, а тому партія і радянська влада насамперед повинні й будуть спиратися на колгоспи. І середняк-колгоспник уже перестає бути тією фігурою, що постійно хитається, скільки він ліквідує ту матеріальну базу, що живила його хитання; перехід індивідуала-середняка до колгоспу визначає, що він із союзника робітничої кляси та партії стає за учасника соціялістичного будівництва, хоч на певний період часу схильність до хитань у середняка повинна лишитись і в колгоспі. Але це будуть хитання, що ще зв’язані з його приватно-господарською, не пережитою цілком психологією і вони тим швидче минуться, чим міцніший буде колгосп, чим повніше буде використано господарські знання та господарський розрахунок середняка, чим швидче буде ліквідовано і не повторюватимуться ті помилки щодо середняка, про які була мова вище.

«Перехід від господарства індивідуального до господарства колективного може здійснитися лише на основі союзу робітничої кляси і бідноти з середняком, що зобов’язує систематично притягати середняка до колгоспного проводу» (з тез. тов. Яковлева).

Щоправда, у нас були й перегини іншого порядку «щодо запаморочення від успіхів». Ці перегини, що мали коріння в таборі правої опозиції, зводилися до того, що колгоспи було вже оголошено за «провідне начало» в сільському господарстві. Однак таке трактовання питання – не більшовицьке вже остільки, оскільки колгоспи хоч і являють соціалістичну форму сільського господарства (я не кажу про комуни), не є проте ще підприємствами послідовно соціялістичного типу; у нас провідна соціялістична роля належала й належатиме тільки соціялістичній промисловості, та радгоспам, як підприємствам послідовно-соціялістичного типу.

Не можна будувати перспектив розвитку сільського господарства без того, щоб насамперед не форсувати розвитку нашої індустрії, без того, щоб не зміцняти наших радгоспів.

На даній стадії соціялістичної реконструкції сільського господарства – найбільш почесна та відповідальна роля належить радгоспам. У нас уже намічається нова форма соціялістичного сільського господарства: радгосп-колгосп-комбінати. Очевидно, за такої організації, коли радгосп і колгосп організують спільну енерґетичну базу, цілий ряд величезних спільних підприємств тощо – провідна роля радгоспів повинна бути особливо забезпечена. Ми були свідками того, що в цьому напрямку були різні викривлення: радгосп Нансена, наприклад, цілком знеособив колгоспи, зробивши колгоспників своїми робітниками на зарплаті або, навпаки, були випадки, коли радгоспи розчинялися в масі колгоспів, гублячи своє власне обличчя, як підприємства послідовного соціялістичного типу. Цей момент потребує уважного опрацювання всієї партії, очевидно, й на ньому треба буде зупинитися партійному з’їздові.

Разом з тим доводиться з особливою силою підкреслити і другий величезної ваги момент, теж центральний у справі соціялістичного будівництва сільського господарства – це питання клясової боротьби. Ледве чи знайдуться тепер, навіть з-поміж колишньої правої опозиції, чудаки, що проповідують мирне вростання глитая в соціялізм: надто вже само життя з них поглузувало, бо весь цей час від попереднього до наступного партз’їзду був такий, коли глитаївські елементи висаджували колгоспний рух не тільки зовні, а й зсередини. Але не в цім ще складність питання клясової боротьби в умовах масової колективізації; складність питання клясової боротьби полягає тепер в іншому, а саме: в тому що вона мінятиме свої форми і її буде перенесено до колгоспів. Навіть за умовою, коли все сільське господарство буде колективізоване – елементи клясової боротьби в колгоспах лишаються і проблеми клясової боротьби не буде знято з порядку політичного дня і з цього погляду нашій партії треба тепер же закріпляти потрібні позиції, як для нинішньої, так і для наступної клясової боротьби. Якщо нині сільсько-господарська артіль є основною формою с.-г. колективізації, то це ще не все, бо самого статутного оформлення недосить. Треба цілою низкою економічних, організаційних та культурно-освітніх заходів у самій с.-г. артілі сприяти зміцненню соціялістичних позицій в частині ширшої організації неподільних капіталів, в частині правильної організації праці та розподілу, в частині побуту тощо. Не можна не погодитися з тезами т. Яковлева, де він підкреслює такий величезної ваги момент:

«В артілі не завершується, а лише починається справа утворення нової громадської дисципліни, справа навчання селян соціялістичного будівництва. В колгоспах селяни остаточно позбудуться дрібно-власницької психології, жадоби приватньо-господарського нагромадження, що її дістали в спадщину від поколінь дрібних приватних власників, лише в результаті років упертої боротьби над підведенням під колгоспи бази великого механізованого господарства, впертої роботи над утворенням кадрів з-поміж колгоспників та культурного піднесення всієї колгоспної маси».

Отже – надалі ще передбачається серйозна і ще запекліша клясова боротьба за знищення коріння капіталізму в сільському господарстві. Успіх її залежатиме від того, скільки буде забезпечено провідну ролю нашої промисловости і радгоспів у сільському господарстві і скільки ми зуміємо зміцнити союз робітничої кляси і бідноти з середняком проти глитая та скільки ми зуміємо закріпити соціялістичні позиції в наших колгоспах.

Озираючись трохи назад на той період часу, що відокремлює нас від попереднього XV-го з’їзду ВКП(б) – ми можемо сміливо говорити, що партія в цілому стоїть на правдивому шляху; наслідком її політики до XI-го з’їзду КП(б)У та XVI-го з’їзду ВКП(б) у нас зайнято нові і дуже відповідальні соціялістичні висоти, не зважаючи на атаку не тільки з боку наших клясових ворогів, а й нестійких членів нашої партії, як з правого, так і «лівого» боку.

Тверезий облік досвіду, нещадна самокритика, боротьба з помилками та викривленнями допоможуть нам і далі в цій найскладнішій проблемі соціялістичного будівництва сільського господарства обрати ту лінію, що ґарантує дійсне й повне викорчування коріння капіталізму в сільському господарстві.

В. Румянцев.

*) Закінчення; див. №125 «Вістей».