Архів старих газет; Архив старых газет

(З досвіду роботи харківського церобкоопу)

Уже кілька років прилюдно, на очах у всіх трудящих триває абсолютно нікому не зрозуміле, обурливе безглуздя, що швидше спрямоване на дискредитацію, ніж на популяризацію самої ідеї громадського харчування. Експеримент, досить невдалий, нічим, на нашу думку, не виправданий, тягнеться вже роки, а затята консервативна думка працівників з ХЦРК досі не може розлучитися зі своює шкідливою вигадкою.

Ми вже звикли до того, що саме слово ХЦРК в практиці стало майже синонімом «черги», що ХЦРК наче взяв на себе обов’язок плодити черги. Але свідомо форсувати зріст черг – цього шкідливого, ядоносного чинника – може тільки стопроцентний головотяп, або прихований шкідник. Тимчасом завдання плодити черги й досі посідає дуже почесне місце в практиці ХЦРК, особливо там, де воно найболючіше відбивається на споживачах, а саме: в галузі громадського харчування.

Взагалі в галузі харчування ХЦРК немає чим похвалитися. Що він зробив за останній час? Де нові їдальні що їх мав і міг відкрити ХЦРК? Із заводів ідуть скарги, що їдальні неспроможні обслужити всіх робітників, що по заводських буфетах не вистачає продуктів. Щоправда, причетні до цього й інші організації, що їм відати належить цією справою, як от Нархарч, проте це не знімає відповідальности з ХЦРК. А що зроблено для решти трудящих? Пригадується, років зо три тому на одному тільки кварталі вул. К. Лібкнехта було 6 їдалень – при Діловому клюбі, «Українська», «Німецька», «Мініатюр», Акжитова і «Заря», де приватник збирав великі жнива, бо всі ці їдальні підчас обіду були переповнені, бо попит на продукцію громадського харчування вже тоді перевищував наявність пропозиції.

Поступаючися перед соціялістичним наступом приватно-капіталістичний сектор згортався, здавав одна по одній свої позиції і на фронті громадського харчування. Це прекрасно, це – частина успіху. Але, що зробив ХЦВК, щоб заповнити цю прогалину після того, як приватники закрили свої крамнички? Тільки те, що замість свого колишнього 2-х поверхового ресторану, що працював поруч з приватними їдальнями, ХЦРК ледве спромігся організувати «Зразкову їдальню», залишивши горішній поверх гулящим, тобто зменшивши у двоє місткість їдальні.

А тимчасом попит на громадське харчування за цей час нечувано зріс. Бурхливі темпи нашого будівництва, поліпшення матеріяльного добробуту трудящих, іноді просто брак часу та можливостей працювати на «примусному» господарстві, – все це витиснює зараз закутнє хатнє господарство з побуту. І цей природний зрослий потяг людности до громадського харчування гальмується волячими темпами ХЦРК, що не встигає за темпами життя.

Але й цього мало. Коли вже ХЦРК в ряди-годи заходиться біля організації свого закладу громадського харчування, то своїми методами він наче б навмисно намагається відбити у свого відвідувача жодний смак до громадського харчування. Справді, ХЦРК підходить до цієї важливої справи з такими методами, які навряд чи можуть сприяти популяризації та пропаґанді громадського харчування серед людности. Коли ви приходите до першої-ліпшої їдальні Нархарчу чи Комборотьбезу, ви можете спокійно, по-людському, пообідати, випити шклянку чаю, з’їсти морозива. ХЦРК ж з давніх давен запровадив незручний, забарний і абсолютно ні чим не виправданий спосіб централізованої попередньої оплати за продукцію. Не кажучи вже, що це штучно створює величезні черги біля єдиної централізованої каси, але це й забирає багато часу і викликає справедливе нарікання. До того дуже часто трапляється, що поки ви дочекаєтесь своєї черги заплатити за якусь певну страву, її вже нема.

Чим пояснить ХЦРК цей безглуздий порядок? Недовір’ям до своїх подавальників (до речі, членів профспілки Нархарч) чи до відвідувачів, також переважно членів профспілок і здебільшого (на сором ХЦРК) пайовиків того ж таки ХЦРК? Боїться ХЦРК, що одвідувач з’їсть церобкоопівську котлету і втече, не заплативши грошей, або подавальник привласнить собі церобкоопівські гроші? Чому ж Нархарч і Комборотьбез і досі якось обходяться без цього? Сказати б, що ХЦРК хотів запровадити принцип самообслуговування так ні: взявши талона, ви сідаєте за столиком і даєте подавальникові талон так само, як могли б заплатити йому гроші. Різниця тільки в тім, що тоді б одвідувачі мали справу з кількома «касами» – подавальниками і не стояли б у черзі біля централізованої каси. Чи не краще ж у такому разі ХЦРК, щоб заспокоїти своє недовір’я, просто вимагати від кожного одвідувача довідку каррозшуку про те, що він не судився за крадіжку?

До чого призводить такий безглуздий порядок – наведемо два приклади. На вул. К. Лібкнехта була кав’ярня, утримувана «ДД». Тепер її перебрав ХЦРК, влаштував біля самих дверей свою «централізовану» касу і із-за черги біля дверей до кав’ярні не можна навіть увійти. Другий ще обурливіший факт цими днями висвітлювано в газетах – ресторан міського парку, де замість того, щоб швидче пообідати і потім відпочивати на свіжому повітрі, трудящі мусять годинами вистоювати в черзі, і згадувати ХЦРК’івські «порядки» «не злим, тихим словом»…

Чи варт, нарешті, зберігати надалі це безглуздя, і безумовно сприяти цим дискредитації ідеї громадського харчування? Хіба трудящий не має права після праці хоч по-людському пообідати? ХЦРК треба відмовитися від теперішніх метод «популяризації» громадського харчування і забути про ці свої обурливі, образливі для трудящих «традиції».

М. Л-т.