Радянський Перемишль
28 вересня 1939 року частини побідоносної Червоної Армії вступили в Перемишль, завершивши цим останній етап звільнення трудящих колишньої Західної України. Цей день увійшов радісним святом в життя робітників, службовців і інтелігенції міста.
Багато зазнало і вистраждало це старовинне, майже тисячолітнє місто, розташоване на перехресті важливих комунікацій заходу. Бистроплинні води Сана несли з собою потоки народних сліз. Народ стогнав від польського орла, що по-хижацькому висмоктував з нього всю кров.
Розташований на окраїні західних областей України, Перемишль сильніше від інших міст відчув на собі вовчу природу польських гнобителів, що вогнем і мечем витравлювали з нього все українське. Саме через Перемишль, через це місто-ворота польська шляхта піднялася грабувати українську землю, намагалася перетворити його в оплот проти українського народу. Протягом багатьох сторіч Перемишль був кривавою ареною збройних схваток, він був свідком славних перемог російської зброї у війні 1914-1918 рр.
Тепер він наймолодше радянське місто. Йому лише 95 днів. Та цей короткий час дав результати, що відчуваються на кожному кроці. Нове, свіже, радянське впевнено, міцно і навіки входить у місто, стає його невід'ємною частиною.
Заводи, фабрики, лікарні, театри і школи завмерли в дні польсько-німецької війни. Проте, вже на другий день після вступу Червоної Армії в місто до тимчасового управління прийшли місцеві педагоги, люди з великим досвідом роботи і стажем безробіття і запропонували свої послуги.
Серед них був видатний український філолог професор М. Й. Демчук. Він став одним з найактивніших організаторів радянської школи у Перемишлі, оберігав від грабування шкільне майно, закликав до роботи своїх колег і на другий день школи зажили нормальним життям.
Разом з тов. Демчуком, який за часів панської Польщі був 5 років безробітним, дістало роботу ще 35 вчителів, в тому числі 10 українців. Сітка українських шкіл різко збільшилась. До війни в повіті їх було тільки 7, тепер - 80. Створена російська десятирічка, цими днями відкрито ще одну українську школу. Щодня за парти сідають 18.129 учнів - цифра нечувана в повіті раніше.
Перемишль був об'єктом нестримного грабування польськими панами. Його промисловість перебувала в жалюгідному стані. Найбільше виробництво, завод «Польна», що виготовляє сільськогосподарські і швейні машини, навіть в умовах капіталістичної Польщі, уславився варварською експлуатацією і свавіллям. Робітники працювали 12-15 годин на добу, заробляючи здебільшого по 15 злотих на місяць. Власник заводу Клягфбальд створив тут щось подібне до гарему. Для непокірних робітниць залишався один вихід - на вулицю. Тепер завод «Польна», як і всі підприємства міста, став власністю держави.
Недавно у Перемишлі закінчилися вибори фабрично-заводських комітетів. Ця кампанія, що збудила у трудящих високу політичну активність, супроводжувалась де-не-де атаками ворожих агентів - всіляких пепеесівців, ундівців. На тому ж заводі «Польна» буржуазний націоналіст Попель намагався дискредитувати виробничий принцип радянських профспілок, але, діставши нещадну відсіч, негайно перешикувався і намагався просунути в комітет провокатора. Під час виборів на фабриці «Піпе» робітничий колектив також дав гідну відсіч ворогам, які раніше по-рабському вислужувалися у хазяїв і душили робітників.
Виборці профспілкових організацій міста показали, що робітники фабрик і заводів обрали гідних і авторитетних товаришів, які зуміють постояти за права народу.
Тимчасове управління негайно зайнялось впорядкуванням комунального господарства.
Міська електростанція, яка працює на твердому паливі, вичерпала свій основний запас. Щоб уникнути зупинення станції, треба було на ходу всі агрегати перевести на нафту, але як це зробити, не залишаючи міста без енергії?
- Дозвольте мені цим зайнятись, - сказав голові тимчасового управління тов. Бесарабу механік Прокопович. Йому охоче дозволили. Тов. Прокопович підрахував запас вугілля і визначив, що його вистачить на три дні. За цей час він устаткував і пристосував форсунки і вже на четвертий день всі три агрегати станції були без зупинки переключені на нафту. Нарком комунального господарства УРСР преміював першого стахановця радянського Перемишля.
Артилерійські снаряди зруйнували всю систему водопроводу. Місто споживало воду з річки. Поширились епідемічні захворювання. Було вжито негайних заходів - на ремонт водопроводу, очистку криниць і труб кинули десятки робітників з числа безробітних. Через кілька днів місто одержало воду.
В такий же короткий строк було відновлено каналізацію, замінено 200 метрів труб на глибині 12 метрів, устатковано новий готель на 100 місць, укладено 1600 кв. метрів нових тротуарів, відремонтовано брук на 5 вулицях тощо.
Намічено велике комунальне будівницто на 1940 рік. Буде збудовано хлібзавод потужністю в 30 тонн хліба на добу, лікарню на 200 місць, крім того, відновлено 27 зовсім зруйнованих жилих будинків.
Біля під'їздів розкішних особняків щодня зупиняються вантажні авто і підводи з меблями. Обличчя людей сяють. Радість іскриться в їх очах. Це робітничі сім'ї переїжджають з темних і вогких підвалів колишні буржуазні квартири.
Ми розмовляли з секретарем управління фабрики «Польна» тов. Меламентом, що зайняв квартиру барона Крестицького.
- Ми знали, - сказав він, - що Червона Армія принесе нам, трудящим, щастя, але ми не гадали, що так швидко його відчуємо.
Піклування про людей пронизує всі заходи місцевих органів радянської влади. Особливо це відчувається в справі охорони здоров'я трудящих.
До приходу Червоної Армії в Перемишлі, що має коло 60 тис. населення, була лише одна лікарня на 180 ліжок. Попасти в лікарню на лікування не було ніякої можливості. Місця займали ті, хто міг платити. Міські лікарі з низів, які не мали аристократичних зв'язків, убожіли. До яких тільки принижуючих заходів не вдавалися вони, щоб залучити пацієнта. Ось пан чхнув. Ще і ще раз. Лікар, що випадково знаходиться за одним столиком, пропонує рецепт таблеток і одноразово вручає візитну карточку з адресом. Пані посковзнулась на тротуарі - її підхопила людина, що проходила повз. У відповідь на подяку та сама лікарська візитна картка.
- Це був кошмар, - говорить лікар Михайло Антонович Старух. - Вам це важко зрозуміти… Але голод гнав нас на ще більші приниження. Лише тепер я уявляю в усій повноті весь жах нашого минулого існування. Тепер я рядовий лікар на державній службі, заступник завідуючого міськвідділом охорони здоров'я. Я дихаю на повні груди.
Доктор Старух, як і професор Демчук, механік Прокопович і сотні інших, колись гноблених польськими панами, почули себе повноцінними членами суспільства, виявляють творчі здібності, про які раніше навіть не підозрівали.
З невимовною гордістю розповідає лікар Старух про своїх 60 колег, які працюють в медичних закладах міста, робітничих поліклініках, 18 амбулаторіях, створених радянською владою. В 1940 році в м. Перемишлі в розкішному палаці, що належав колись польському магнатові, відкриється кліматичний санаторій для туберкульозних хворих. В місті буде родильний будинок. Такі будинки відкриваються в семи селах повіту. Життя міста день-у-день входить у нормальну колію. В міських театрах демонструються кращі радянські кінофільми. В приміщенні, де колись бешкетували панські молодчики з організації «Сокіл», зустрічаються трудящі фабрик, заводів, молодь розучує радянські пісні, дивиться чудові зразки художньої самодіяльності.
Вдень на вулицях міста дуже людно. Поруч із старими вивісками «Коперфільд і син» виблискують нові - «Гастроном», «Народна торгівля». Увечері на центральній вулиці Міцкевича, що стрілою розтинає місто, спалахують газові ліхтарі. Біля репродукторів збирається натовп, слухаючи пісні, що їх транслюють з Москви і Києва.
Трудящі радянського Перемишля живуть тепер повноцінним творчим життям. Пішли в непам'ять безправ'я, національний гніт, експлуатація. Животворче сонце Сталінської Конституції зійшло над містом.
А. ТОРЧИНСЬКИЙ.
А. КАПЕЛЬНІК.
