Повість.
Переклала Ольга Сліпа.
- Я була в кімнаті Неведлук, коли я побачила як Стемпід підніс цю кульку паперу з підлоги, - сказала вона. - Я оглядала черевик кілька хвилин перед тим, жаліючи, що ви лишили пару від нього на кораблі і десь певно тоді папір вилетів. Я бачила, як Стемпід прочитував папір і як його те письмо вразило. Пізніше він поклав папір на столі і вийшов. Я пішла поглянути, що він таке знайшов і ледви прочитала кілька слів, як почула, що він вертається. Я поклала папір там, де він був його залишив, та скрилася в кімнаті Неведлук і бачила потім, як Стемпід пішов з тим до вас. Не знаю чому я допустила до того. Я не мала причини. Мабуть була це лише інтуіція, а може це було тому, що в тій годині я була така лиха на себе, що я хотіла б була, щоб хтось з мене живцем шкіру зняв, та мабуть припускала, що цей знайдений Стемпідом папір доведе вас до того. І я заслуговую на те! Я не варта ліпшої долі з ваших рук.
- Алеж це неправда, - заперечив Алян. - Лист був писаний до Рослєнда.
Та не було відблиску його радости в її очах.
- Краще, щоб воно було правдою, а все, що є правдою було фальшем - вона сказала спокійним безнадійним голосом. Я майже віддала б життя, щоб не бути нічим більше понад те, на що ті слова вказують: нечесна шпигунка, чи якась інша злочинниця. Майже всяку заміну я прийняла б, на місце того, чим я дійсно є. Чи вкінці починаєте розуміти?
- На жаль, не можу зрозуміти.
Та наперекір свому запереченню, почував Алян страх перед тим, що було поза її словами. Біль видний в її очах немов оксамитова імла, стискав його за серце.
- Я розумію лише, який я рад, що ви тут, тішуся цим ще більше, як учора, нині зранку або годину тому.
Дівчина схилила голову так, що ясне світло дня заграло промінням у її косах, а Алян помітив, як нагло затремтіли лискучі вії, що лежали на її лицях; нараз вона глибоко зідхнула та сплела руки на колінах.
- Чи не матимете нічого проти того, коли я попрошу вас, щоб ви спочатку оповіли мені про Джона Ґрегама? - сказала вона лагідно. - Я знаю дещо, та гадаю, що лекше буде мені розказувати про себе, якщо вчую це від вас тепер.
Алян піднісся споглядаючи на неї. Дівчина сиділа, а світло гралося в її косах. Він підійшов до вікна і вернувся назад. Дівчина не змінила своєї постави, чекала, щоб він говорив. Вона піднесла очі на його лице, а питання перед хвилиною висказане словами, ясніло в тих очах так виразно, немов би вона повторила його вдруге словами. На Аляна найшло нараз бажання, заговорити до неї так, як ніколи ще досі не говорив він до ніякої другої людини і розкрити перед нею - лише перед нею одною - почування, які душа його в собі плекала богато років. На лиці дівчини крім очікування проявлялося спочутливе напів-зрозуміння, а її очі аж потемніли від ваги хвилини. Вона була така гарна, що дивно зворушений Алян засміявся якимсь напів-здавленим сміхом захвату і витягнув рамена до неї.
- Здається, що тяжко мені буде змалювати так, щоб ви відчули, як дуже мій батько любив мою маму - сказав він. - Вона померла, коли я був іще такий молодий, що вона залишилася лише гарним сном у моїй памяті. Але для мого батька вона не вмерла ніколи і коли я ставав старший, то вона ставала все живішою і для мене. На наших мандрівках з батьком ми розмовляли про неї, немов би вона вичікувала нас з поворотом дома і мала витати нас, коли ми вернемось. І за кожним разом нашої мандрівки, не міг мій батько ніколи пробувати довгий час здалека від місця, де вона була похована. Він називав домом ту малу кітловину під горою, зі співним водопадом, з раєм квіток і пташок у літі, що служили за товариство материній могилі, та тою великою первісною природою довкола її могили, - яку мати так дуже любила. Була там також і хатина; мала хатка, захищена великою горою, де я народився. У тій хатці все було так, як мати у ній залишила, вмираючи. Повно слідів її заняття та її ручних робіток. У тому місці мій батько мав звичай сміятися і співати. Він мав гарний голос, що розходився по стоці гори. А коли я ставав старший, то дивним острахом наповнювало мене те чудо, що моя покійна мама була така жива для батька, коли ми вертались до дому. Та ви немов чогось боїтеся, панно Стендіш! Так, це може видаватися таємне і застрашливе тепер, але воно було таке дійсне таке правдиве, що я нераз не спав уночі, роздумуючи про те та бажаючи, щоб воно так не було!
- То ви бажали великого гріха - сказала дівчина голосом тихим, що звучав ледвичутним шепотом у її розхилених устах. - Я хотіла б, щоби колись хтось мав таке почування для мене.
(Далі буде).