Розповіді виборців міста Львова
ЩО НАМ ДАЛА РАДЯНСЬКА ВЛАДА
Радісна праця
Ми, українці, в панській Польщі були «людьми другого гатунку». Працюючи на Львівському паровозоремонтному заводі, я на кожному кроці відчував весь тягар «небезпечної» людини. Користуючись з першої-ліпшої нагоди, польська шляхта підкреслювала, що український робітник є бидло, що він людина «нижчої категорії».
Не раз я звертався до начальника заводу з заявою про підвищення мене в розряді. І завжди він залишав на папері глузливу відповідь: «задовольняйтеся з своєї долі». А тих, хто не «задовольнявся», чекала жорстока розправа.
Ніколи в сейм не могли пройти люди з народу. Кандидати в депутати взагалі не висувалися народом, а призначалися комісією з чиновників, фабрикантів і поміщиків. Пригадую, як під час одних виборів до сейму, не зважаючи на суворі поліцейські рогатки, було висунуто кандидатуру робітника нашого заводу Гульковського. Цього було досить, щоб із Варшави прибув наказ про термінове переведення його на постійну роботу в інше місто.
Цей жахливий кошмар розвіявся у вересневі дні 1939 року. Наче в казці засяяло нам нове життя.
Я працюю на тому ж паровозоремонтному заводі, що належить тепер радянській державі - трудовим людям. Я відчуваю себе в числі господарів підприємства. Які разючі зміни сталися на заводі. Працювати стало вільно й радісно. На кожному кроці відчуваються турботи радянської влади про живу людину. На заводі організовано власну амбулаторію і робітників обслуговують кваліфіковані лікарі. Ми вільно збираємось в своєму червоному кутку на збори. Зникла розпалювана польською шляхтою ворожнеча між різними національностями. Дружно, єдиною сім'єю працюють на заводі українці, поляки, євреї.
Мої діти лікуються на кращому карпатському курорті у Ворохті на кошти держави. Я одержую від них теплі, зворушливі листи, вони дякують радянській владі за турботу про них. Разом з дітьми я дякую радянській владі, великому Сталіну, які визволили нас із панського ярма.
Антін ЛЯЛЬКО.
Робітник Львівського паровозоремонтного заводу.
Львівське музичне училище. Професор Львівської державної консерваторії Йосип Васильович Москвичов підготовляє кращу ученицю училища Л. Деркач, 15 років, до її третього самостійного концерту. Фото Л. Шульмана.
Розкріпачене мистецтво
Артист виходить на сцену і подає першу репліку. Між ним і молодою дівчиною починається ліричний діалог. Сміливий козак клянеться знищити всіх, хто зазіхне на її щастя.
- Припинити! - раптом лунає з темряви залу окрик, і козак безпорадно, розгублено замовкає. Це крикнув сільський солтис, якому п'єса здалася неблагонадійною.
Так під постійною загрозою поліцейського окрику працювали у панській Польщі українські актори.
Цензура спотворювала українські п'єси, викидала з них цілі акти, зміняла ситуацію і в такому вигляді дозволяла показувати спектаклі глядачеві.
У пам'яті постають сумні спогади про недавнє минуле. Я був тоді режисером українського театру ім. Котляревського, пройшов з цим театром довгий, тяжкий шлях. І сьогодні, в чудових умовах, які створила радянська влада, часом не віриться, що це було насправді.
У радянському Львові ми дістали прекрасне приміщення для роботи, нас забезпечили сталим заробітком, декораціями і оформленням для спектаклю. Нам дали все для того, щоб створювати високохудожні мистецькі цінності. Та найбільший дар, який ми, українські артисти, одержали, разом з усіма трудящими західних областей, це право брати участь у громадсько-політичному житті своєї країни, право обирати і бути обраними.
Державний український драматичний театр ім. Лесі Українки, яким я керую, став для кожного з нас школою політичного виховання.
У нашому колективі за короткий час зросли і виховались кадри здібних агітаторів - артисти Марія Степова, Галина Гарницька, Олександр Данилко. Нашому артистові-режисеру Йосипу Дмитровичу Стаднику трудящі виявили найвище довір'я, висунувши його кандидатом у депутати Верховної Ради УРСР.
Старий працівник театру тов. Рубак затверджений членом окружної виборчої комісії.
Велика Сталінська Конституція зробила нас повноправними членами суспільства. Це сповнює наші серця глибокою радістю, запалює нас бажанням ще краще працювати для блага нашої батьківщини.
Радянський Львів став містом з кипучим мистецьким життям. За рішенням уряду УРСР і ЦК КП(б)У тут створено стільки театральних закладів, скільки не знало місто за весь час свого існування.
24 березня ми будемо голосувати за кандидатів блоку комуністів і безпартійних. Ми віддамо свої голоси за синів і дочок нашого народу, за щастя, що його нам дала велика Сталінська Конституція.
В. БЛАВАЦЬКИЙ.
Художній керівник Львівського державного драматичного театру ім. Лесі Українки.
Кінець безробіттю
Картка львівського безробітного Едуарда Гамеца, зареєстрованого в «бюро посередництва праці», перелічувала такі фахи: маляр, двірник, бетоняр, продавець газет, слюсар. Але такій людині в панській Польщі не було до чого прикласти свої руки.
Таким одвічним безробітним з п'ятьма спеціальностями був я ще півроку тому. Я блукав по вулицях, тинявся з місця на місце, щоб заробити на шмат хліба, і ніде не знаходив собі роботи. З двадцяти років трудового стражу, дванадцять років пройшли в злиднях, у безробітті. Не моя була земля, не мої заводи, фабрики. Всюди я був зайвою людиною.
Я мав одержувати по безробіттю деяку матеріальну допомогу від «бюро посередництва праці». Але воно мені не дало ні гроша. Там сиділи панські посіпаки. Щоб дістати від бюро кілька лічених грошей, треба було мати принаймні 26 тижнів роботи. Таких «щасливих» людей рідко коли можна було зустрінути на обліку бюро.
Як безробітний, я був позбавлений і політичних прав. Навіть у списку виборців ніколи не знаходив свого прізвища.
Як тільки Львів став радянським, я в числі багатьох сотень безробітних одержав працю через утворену Тимчасовим управлінням біржу праці. Більше того, сам допомагав працівникам біржі влаштовувати на роботу своїх безробітних товаришів металістів. Роботу в радянському Львові дістали всі бажаючі, і біржа праці з 1 березня припинила свою діяльність, немає більше в ній потреби.
Сталінська Конституція, в якій записані права громадян на працю, здійснила одвічні мрії десятків тисяч людей, приречених у колишній панській Польщі на злидні і вимирання. Коло 43 тисяч чоловік, що пройшли через біржу, знайшли собі роботу, по-новому влаштували своє життя.
По-новому почалося і моє життя. На заводі, що належав колись капіталістові Желінському, я відчув себе справжнім господарем, працюю по-ударному і мене цінять за це. Я працюю в окружній виборчій комісії. Мені часто доводиться виступати агітатором і на яскравих прикладах свого власного життя доводити ті разючі зміни, що сталися в робітничих сім'ях. З «зайвої людини» в минулому, я став при радянській владі свідомим будівником соціалізму.
Едуард ГАМЕЦ.
Я став людиною.
Був у старому Львові ресторан з гучною назвою «Гігієна». Я працював у ньому кельнером. Зранку до пізньої ночі доводилося прислужувати панам. Тільки й чуєш було презирливі оклики шляхти: «галло», іншого звернення до мене не було. Бувало подаєш шляхтичеві страви, а він гримить на весь зал: «Брудна людино, одсувайся далі…».
Багато лиха я натерпівся. Пригадую як довелось одного разу обслужувати польського офіцера. Не прийшовся я йому до вподоби. П'ять разів примушував він бігати на кухню, щоб обмінювати замовлені страви. Не витримавши знущання, я заявив офіцерові, що на його смак у ресторані страв немає. Тоді офіцер піднявся з стільця і вдарив мене по обличчю. Я поскаржився власникові ресторану і мене за це вигнали на вулицю.
Дякуючи радянській владі, я відчуваю себе справжньою людиною, гідність якої ніхто не попирає. Моя професія кельнера в радянському місті в такій же пошані, як і інші професії. Ніхто на мене не кричить, відвідувачі поводяться чемно, привітно, я працюю рівно 8 годин на день і вперше в житті свій вільний час використовую на самоосвіту та громадську роботу.
Колектив кельнерів ресторану, де я тепер працюю, обрав мене своїм профуповноваженим. Щодня після роботи я відвідую клуб, буваю на зборах і лекціях, в гуртку слухаю агітаторів про виборчу систему і сталінський виборчий закон.
Я сповнений щастя, що став радянським громадянином. В історичний день 24 березня піду до виборчої урни і віддам свій голос за кандидатів непереможного блоку комуністів і безпартійних. Прийду до виборчої урни з думками в серці про великого Сталіна, якому я зобов'язаний тим, що став повноправним громадянином своєї вітчизни.
Юзеф ГЕЛОБТЕ.
