Перші колгоспи
У двох селах Львівської області організовано перші колгоспи. У селі Добряни, Городокського району, утворено колгосп, до якого ввійшли 102 господарства бідняків і середняків.
На організаційних зборах, які перетворилися в свято всього села, був зачитаний Примірний статут сільськогосподарської артілі. Потім розпочався прийом. Збори уважно обговорювали заяву кожного селянина. Першим прийнято до колгоспу бідняка Андрія Андрущина, який лише при радянській владі одержав три морги колишньої поміщицької землі.
До колгоспу намагалися пролізти ворожі елементи. Збори відмовили у прийомі Степанові Андрушину, як куркулеві, що мав 22 морги землі і визискував бідноту.
За пропозицією селянина Ониська колгоспу надано ім'я товариша Сталіна.
У селі Гонятиці, Ширицького району, в колгосп ім. Сталіна об'єдналися 40 господарств. Організаційні збори прийняли статут сільськогосподарської артілі; до правління колгоспу обрано тт. Бовтицю, Змія, Савка, Язницьку і Оприсько.
Гордість лікаря
Колонізатори українських земель, польські пани, фактично кинули напризволяще українське трудяще населення. І мови не могло бути про якесь планомірне обслужування робітників і селян. Тисячі людей були приречені на вмирання при захворюванні. Рідко хто міг платити велику суму за лікування у приватній лікарні.
До того ж лікарні існували тільки у великих містах; трудящі у своїй більшості не могли й думати про одержання в них допомоги.
А втім, польські правителі робили вигляд, ніби піклувалися про здоров'я трудящих. Були утворені так звані «соціальні забезпечальні», які народ влучно називав «соціальні удручальні». Діяльність цієї інституції характеризує хоч би те, що її лікарі умудрялися за одну годину оглядати до 60 хворих. Санітарний стан в палатах був жахливий, хворі уникали звертатися сюди по допомогу.
Відразу ж після приходу Червоної Армії трудящі західних областей відчули піклування радянської влади про людей. Виснажений війною, затіяною бездарними польськими правителями, народ госторо потребував медичної допомоги, і молодий радянський апарат почав діяти. На чолі львівського відділу охорони здоров'я став улюбленець трудящих Мар'ян Іванович Панчишин. Він згуртував навколо себе відданий медичний актив і результати скоро позначилися. Першого грудня 1939 року всі лікарні в області націоналізовано, в місті утворено 10 робітничих поліклінік. 10 поліклінік відкрито при школах, почали працювати 5 дитячих консультаційних поліклінік, утворені санітарна і дезинфекційна станції, санітарно-бактеріологічна лабораторія. За неповні 6 місяців кількість госпітальних ліжок збільшилася до 100. Відкрито нову лікарню на 160 ліжок для хворих на інфекційні хвороби.
В с. Брюховичі відкрито школу-санаторій на 100 чол. В передмісті Львова почали функціонувати 5 нових тубдиспансерів.
Такі заходи до поліпшення охорони здоров'я трудящих здійснені і по селах Львівської області. Там розширено і відкрито нові лікарні, в яких є понад 1000 ліжок.
Чимало сіл при панській Польщі не мали свого лікаря. Тепер у дванадцяти селах відкрито свої амбулаторії, у чотирнадцяти - жіночі та дитячі консультації.
Безробіття серед медичних працівників ліквідовано вже з перших днів після визволення західних областей.
Курорти, якими користувалися лише аристократія, тепер стали народними здравницями.
Гордістю сповнюються наші серця від цих перших і вже значних успіхів у галузі охорони народного здоров'я З цими успіхами ми йдемо до виборів, які будуть справжнім святом на нашій визволеній землі.
Лікар Ст. ДМОХОВСЬКИЙ.
В гуртку авіамоделістів Львівського Палацу піонерів. Піонери (зліва направо) Генрих Пордес і Сьома Цвібель за конструюванням моделі літака з бензиновим моторчиком. Фото Л. Шульмана.
Відродження
Це трапилося чотири року тому. Був квітень. Місто цвіло у весняному вбранні. Але в серці моєму, серці шістнадцятирічної дівчини була похмура осіння ніч.
Вулицями проходила траурна процесія. Ми хоронили робітника, забитого поліцаями за те, що він одверто насмілився вимагати праці. Раптом траурному робітничому походові шлях перетяв озброєний загін поліцаїв. Він в упор розстрілював беззбройних людей, які брали участь у демонстрації, бив нагаями дітей і жінок.
Це була моя перша зустріч віч-на-віч з клятими ворогами, душителями народу.
З дитячих років я пізнала всі принади капіталістичного рабства. Батько мій - чорнороб-будівельник - поринув у революційну боротьбу серед безробітних, його весь час переслідували. Поліція ніколи не залишала нашу вбогу квартиру в темному підвалі на робітничій околиці. Батька посадили в тюрму на два роки. Сім'я страшенно бідувала. Хазяїн вигнав нас з квартири і ми тинялися по сусідах.
З дитячих років пішла я в найми. Родину нашу, як родину робітника-українця, «бунтівника», було позбавлено політичних прав.
Ішов вересень 1939 р. Ніколи не забуду тих осінніх днів, які квітли в моєму серці, як весняна чарівна радість. Гарячою любов'ю сповнилось моє серце до наших братів-визволителів, до рідного Сталіна, чий сонячний геній засяяв над моєю оновленою землею.
Радянська влада вивела мою сім'ю на широкий шлях нового, вільного життя. З темного, вбогого підвалу нас переселили в світлу, простору квартиру. Батько, сестра і я дістали роботу. Брат дістав змогу вчитися у вищому учбовому закладі.
У звільненому Львові завирувало політичне життя. Воно винесло нагору родину колишнього чорнороба. Батько був наділений високим довір'ям - депутата Українських Народних Зборів. Тепер батько - голова 21 дільничної виборчої комісії, сестра - голова 22 дільничної виборчої комісії, брат - агітатор; високим довір'ям наділили мене трудящі, висунувши мою кандидатуру до складу першої дільничної виборчої комісії.
Марія ТАРНАВСЬКА.
Працівниця Шевченківської районної Ради м. Львова.
Зліва: група селян Львівської області, учасників обласної наради по підготовці до весняної сівби; справа: студенти - агітатори Львівського університету; попереду Е. Л. Майблюм, другий ряд (зліва направо): І. С. Курочко, Б. Ф. Бергер, М. А. Конотопська і А. П. Гайниш.
