Архів старих газет; Архив старых газет

Прозорим ранком, коли перші промені сонця забарвлюють фронтони будинків, місто прокидається від сну. Дзеленчать перші трамваї з робітниками, гаснуть газові й електричні ліхтарі, напружений і гарячий починається день.

У ці хвилини місто моє особливо принадне. Я подовгу можу милуватися його стрункими вулицями, валами і парками, розташованими на мальовничих, вкритих снігом, горбах.

Але милуватися ніколи. Та й сніг, що іскриться зараз у холодному промінні сонця, перешкоджає рухові міського транспорту, руйнує дахи будинків.

Ми влаштовуємо суботники молоді. До початку робочого дня у міській Раді треба перевірити, що зроблено минулої ночі по очистці. Молодь попрацювала на славу - сніг поскидано з дахів, очищено від нього трамвайні колії.

День обіцяє бути клопітним. Такий він у кожного з нас, громадян Львова, на фабриках і заводах, у державних установах і учбових закладах, всюди, де вирує й кипить життя, сповнене радості і творчої праці.

Особливе піднесення переживає місто в ці дні, коли трудящі готуються обирати своїх депутатів до Верховних Рад Союзу РСР і Радянської України. На підприємствах і в установах працюють сотні гуртків, в яких виборці вивчають Сталінську Конституцію і Положення про вибори. Ударники фабрик на честь виборів збільшують випуск продукції. Агітатори приходять на квартити виборців і агітують за кандидатів блоку комуністів і безпартійних. Виборці добре усвідомлюють права, які дала народові велика Сталінська Конституція, права, які гарантують справжнє виявлення їх волі, і висувають кандидатами в депутати лише тих, хто справді заслужив їх довір'я, хто довів свою відданість народові.

В нашій пам'яті ще свіжі спогади про комедію виборів у панській Польщі. Знахабніла шляхта протягувала своїх кандидатів у сейм, примушуючи робітників і селян віддавати за них свої голоси. Горе було тому, хто ухилявся голосувати за кандидатів шляхти. Поміщики та фабриканти брали «бунтівників» на облік і їм загрожували безробіття, голод, поліцейські репресії.

Під час останніх виборів до Львівського магістрату в одному з округів сталося «чудо»: за депутата фабриканта було «подано» голосів більше, ніж в округу налічувалось виборців. До таких «чудес» пани вдавалися щоразу, коли їм треба було обрати свою людину.

Ніколи не забудемо, ніколи не простимо польським панам цього знущання з народу, з його гідності. Про цей глум з гнівом і ненавистю згадують сьогодні радянські виборці, які вільно обиратимуть своїх депутатів до соціалістичного парламенту.

Велику честь і довір'я виявлено мені. Трудящі Львова, товариші, з якими зв'язує мене багато років спільної роботи на капіталістичних підприємствах, виставили мене кандидатом у депутати Верховної Ради УРСР. З часом приходу до Львова наших доблесних визволителів, з тієї хвилини, коли над шпилем ратуші замайорів червоний радянський прапор, у моєму житті сталося багато радісних подій. Але ця подія найбільше схвилювала мене.

Балотуватися в депутати польського сейму діставали право лише ті, хто був шляхетського походження і проживав у власному особняку. Ні я, ні мої товариші по роботі, звичайно, не могли й думати про такі права.

Лише при радянській владі я маю право обирати і бути обраним до верховного органу влади держави.

Все своє життя батько мій ліпив з глини горщики для жителів містечка Сасова. Але вироби його знаходили мало покупців. Було у нас в родині восьмеро дітей, а вижило тільки троє. Помер батько, і тоді життя почало мене м'яти та бити. Змінивши багато професій, спинився я на одній, і не тому, що вона мені найбільше сподобалась. Ненавидів я її всім серцем, але інша, любіша робота була мені недоступна. Отож, сів я на козли і став розвозити пиво. 17 років не злазив з того воза. 17 років з ранку до ночі колесив по Львову від ресторана до пивної, від шинка до шинка, тягаючи на плечах по два ящики пива, кілограмів на 60, на другий поверх або в льох. Світа білого не бачив через ті кляті шинки.

Скинув я цю лямку тільки після приходу Червоної Армії.

- Стій, сірий! - сказав я коневі, - досить попоїздили ми вже з тобою.

Настали гарячі дні, які потрясли і перетворили все наше життя. Треба будувати нове життя! - сказав я собі і з головою поринув у нову роботу.

Колектив робітників пивного заводу обрав мене комендантом робітничої гвардії. Одночасно я працював членом тимчасового управління міста. Під час виборів до Народних Зборів наш колектив висунув мою кандидатуру. Я виправдав довір'я товаришів - голосував за встановлення радянської влади на нашій землі, за націоналізацію землі у поміщиків і фабрик у капіталістів. Тепер я працюю заступником голови Львівської міської Ради. Колишній возій пива - віце-президент Львова, державний діяч! Якби сказати це моїм шляхетним попередникам, що засідали раніше в магістраті, їх би напевно вхопив грець.

Непомітну людину, возія пива радянський устрій підніс на гребінь політичного життя, дав їй можливість працювати на користь народу. І скільки стане сил, скільки є досвіду, набутого за трудове життя, я хочу віддати улюбленій праці.

Львівська міська Рада, кожен її працівник дбає про те, щоб наше місто якнайскоріше стало зразковим радянським містом. Для цього треба ще багато попрацювати. Радянська влада стирає з його обличчя плями капіталізму. Місто відроджується, зникає грань між центром і робітничими околицями. Ще й півроку не минуло з історичного дня 21 вересня - дня, коли на Личаківському шосе з'явилися перші частини Червоної Армії, а місто вже не впізнати. Разючі зміни сталися в ньому за ці неповні шість радянських місяців.

На фабриках і заводах, які є власністю народу, щомісяця продукція збільшується пересічно на 200-250 проц. Кількість зайнятих у промисловості робітників зросла вдвоє, а подекуди і втроє. Широко розгортається серед трудящих соціалістичне змагання і ударництво. Виховується нове, незнане досі, ставлення до праці.

Почав працювати відбудований робітниками ряд підприємств, які потерпіли від бомбардування. Пущено в експлуатацію і ті виробництва, які капіталісти закрили через їх нерентабельність. Радянська влада ліквідувала безробіття. До приходу Червоної Армії в Львові було зареєстровано 29.800 безробітних, а фактичне число їх досягало 52 тисяч. Відроджені промисловість і комунальне господарство зажадали робітничої сили. Тепер будівники, монтери, слюсарі і токарі стали дефіцитною професією. Вимоги на цих робітників, що надходять від заводів і трестів комунального господарства, лишаються вже незадоволеними - робітничих рук не вистачає.

Шкільна справа стала об'єктом повсякденної уваги. Початкова і вища школи перетворені за радянським принципом, на радянських основах. До приходу Червоної Армії у Львові було 113 шкіл, серед них українських - 13. Власне, українськими вони звалися тільки тому, що в них викладалася українська мова, як предмет.

Тепер у Львові 259 шкіл (разом з новоорганізованими школами для неписьменних і малописьменних), з них українських - 146. Учнів було 38.544, тепер - 46.703, учителів було 1180, тепер - 2107. Жодного безробітного вчителя - а їх налічувалося кілька сот - у Львові тепер немає. Тисячі дітей трудящих вперше в житті дістали можливість навчатися у вищій школі. Молодь ринула до інститутів. 1564 студенти одержують стипендії і забезпечені гуртожитками. Кожен з них знає, що священне право на освіту принесла їм на своїх штиках доблесна Червона Армія.

День-у-день поліпшується культурне обслужування трудящих. Радісною подією в житті багатьох робітничих родин був переїзд з вогких і тісних підвалів у розкішні квартири, що належали колись міській буржуазії. 2.800 робітників переселено в нові квартири.

Львів, з його разючими контрастами, з розбещеністю і розкішшю в центрі, з злиднями і хворобами на околицях, - перестав існувати. Є нове українське радянське місто, місто культури, науки і мистецтва. І коли воно остаточно позбудеться потворних плям минулого, воно стане в ряд передових міст Радянського Союзу.

Олександр КАРМАЗИН.

Заступник голови Львівської міської Ради.