Спогади подоріжжа
Сумно шелестить пожовкла трава, осіннє сонце сипле золоте проміння на суху, дзвінку землю; тихий, але різко-холодний вітер оповіщає про кінець осені.
Недавно скінчилась бійка з кадюками. Перемогли. Настрій бадьорий. Жартуючи, козаки загортуються в драні шинелі, піджаки, свитки й, навіть, попівськи ряси - й все військо має комично-серьозний вигляд.
„Полетиш, гендикинець, швидше Павлуші з хливуші"…
Але дивно: після вдалоі бійки нашу частину відтягли назад верстов на сорок і тут почали рить шанці.
Ми зупинились в Р-ні, а відступаючий ворог за С-ою, так, що між нами невтральна зона була верстов на 65-70.
Козаки незадоволені, що ім не дають змоги гнать далі ворога, якого так вдало розбили під Мар'янівкою.
„До зіми треба ліквідувать золотопогонну наволоч, а ми чомусь відступаємо"!
Врешті почали поширюватись вперті чутки, що діректорія ще на оголосила війни Денікінові і тому ми мусили не битись з білими.
„Невже київський урок не показав діректоріі правильноі лініі поведінки?"
„Невже гнила Антанта може діктувати украінському революційному селянству?" - запитують козаки.
А архикнязі й „світловерхи" все-ж не давали змоги йти в бійку, бо всі „високі" й „світлі" покладалися на ласку Антанти.
Козаки ясно зрозуміли, що ім на петлюрівськім фронті немає чого сидіти, а треба йти в тил, йти туди, де льється кров селян, де стогнуть пригнічені під п'ятою жандармів…
Галицька старшина Н-й частини цілком поділяла революційно-повстанську думку наших козаків і згодилась технично допомогти нам, коли ми відірвемось від регулярного війська.
(Далі буде).
Олександер.
