Товариш Анкер - старожил міста Ровно. Щоправда, за останні роки вона кілька разів мусила змінювати місце проживання, переселяючись під надійною охороною жандармів у концентраційний табір «Береза Картуська». Але, повертаючись після «відсидки» до рідного міста, вона не знаходила ніяких змін ні в долі людей, яких знала близько, ні навіть у зовнішньому вигляді Ровно. Все залишалось по-старому - різкі контрасти злиднів і розкоші, сірий натовп безробітних біля біржі праці, головна вулиця з старанно прилизаними особняками багатіїв і брудні лабіринти околиць з нерівними рядами скособочених халуп, що тужливо дивилися на світ тьмяними віконцями. Проживали тут бідняки, лютували злидні настільки безпроглядні, що крізь них ледве пробивався навіть промінь надії.
… Про все це думає тов. Анкер, ідучи лютневого дня засніженими вулицями міста. В руках у неї акуратна папка з списками виборців. Їй, в числі інших активісток міської Ради, доручено перевірити, чи всі занесені до цих списків, чи не пропущено випадково когонебудь. І вона йде, сповнена свідомості важливості, дорученої їй справи, йде знайомою околицею з будинка в будинок, з квартири в квартиру.
Величезні соціальні зміни, що сталися в місті за останні місяці, ще мало торкнулися його благоустрою. Тільки чистіше, жвавіше стало на цих вуличках. Відчувається, що життя пішло новим, швидшим, радянським темпом. Та зате скільки чудесних, невидимих ззовні змін сталося за стінами будиночків!
Разом з переписувачкою, яка уточнює списки виборців, загляньмо і ми в деякі з будинків.
… Глиняна вулиця, №4. Тут живе знайома переписувачці сім'я Бухштейнів. В пам'яті спливає ще так недавно бачене тут… Малесенька комірчина із злиденними меблями. На жалюгідному ліжку хворий, розбитий паралічем чоловік. Вже багато років лежить він так. В єдиній безплатній лікарні не знаходиться для нього місця. Бідняки занадто часто хворіють. У платну ж лікарню влаштувати - потрібні великі гроші. В допомозі по інвалідності магістрат відмовив. Сім'я голодує. Але… переписувачка помилилась. Вона ще не знає останніх подій в сім’ї Бухштейна. Старого вдома нема. Його взяли в радянську лікарню, де він не просто лежить, - його лікують, і лікують безплатно. Сім’ї міська Рада видала грошову допомогу.
Бухштейни готові про це говорити годинами, але переписувачці ніколи. Вона поспішає далі. Немало ще вуличок і квартир треба обійти сьогодні. Але всі розрахунки порушуються. Одні просять роз'яснити порядок виборів, інші (особливо знайомі) хочуть неодмінно розповісти останні сімейні новини.
В одному з будинків по вулиці, що зветься тепер Шевченківською, проживав багато років двірник Панасюк. Хазяйському собаці жилося краще, ніж двірникові. У собаки, принаймні, була тепла, суха конура, встелена свіжою соломою. Сім'я ж Панасюка тулилася в темному, вогкому підвалі. По слизьких від постійної вогкості стінах повзали мокриці. Багато разів ходив Панасюк до хазяїна просити іншого житля. І щоразу чув у відповідь:
- Теж мені квартиронаймач! Здохнеш і в підвалі. Невеликий пан.
На старій квартирі переписувачка не знайшла Панасюка. Міська Рада переселила його недавно в нову квартиру, суху, світлу.
В квартирі землеміра Іливецького - теж радість. Він довго був у числі тих, хто марно вистоював біля біржі праці. Щоправда, влітку іноді перепадала така-сяка робота, але взимку її не було ніколи вже багато років. Сина, який учився в гімназії, часто відсилали додому за несплату чергової суми за правонавчання. Дочка змушена була покинути гімназію з сьомого класу. І от раптом таке щастя: батько дістав постійну роботу в Ровенському облземвідділі, дочка теж працює. Син продовжує учобу в середній школі, ніхто з нього не вимагає плати за навчання. Піклуватися про нього взяла на себе радянська держава.
Такі ж зміни в сім'ї Кудржинського, Кремельського, Етштейна і багатьох інших.
Переписувачка жаліє про те, чому такі сухі графи виборчих списків - ім'я, прізвище, рік народження та й усе. Якби туди вписати всі ці «сімейні новини», вийшла б надзвичайно цікава передвиборна хроніка, хвилююче оповідання про нове життя, без поміщиків і фабрикантів, без злиднів і безробіття.
Як не схожа ця хроніка життя радянського міста Ровно на ту, яку блідо, скупо, знехотя, але все ж мусили давати іноді польські буржуазні газети! Бо шила, як кажуть, в мішку не заховаєш.
Газета, що виходила тоді в Ровно, незадовго перед виборами в польський сейм, гірко бідкаючись на «занепад моральності», описала таку картину міського життя:
… Ніч. На брудному базарному майдані відшумів торговий день. На зміну крамарям з смердючих холодних нор на околицях міста вилазять люди в лахмітті. У них немає роботи і немає хліба. Вони харчуються покидьками, які вигрібають з базарного сміття. Цілими годинами вони длубаються для того, щоб знайти гниле яблуко, кусень черствого хліба, недокурок цигарки. І раптом одному злидарчукові, дев'ятирічному хлопчиськові, казково пофортунило. Він знайшов цілий скарб - шматок ковбаси. Знайшов і не поділився з іншими. Десятки тремтячих від голоду рук жадібно простяглися до ласого шматка, але хлопчик не хотів ні з ким ділитись. Він миттю проковтнув ковбасу. Тоді кулаки озвірілих від голоду людей несамовито обрушилися на голову, на спину дитини, і через кілька хвилин на спорожнілому базарному майдані самотньо лежав спотворений бездиханний трупик.
Це один з тих багатьох страшних фактів, на які така багата була хроніка капіталістичного міста. Сумний слід деяких подій, що відбувалися в ті дні, можна бачити й донині.
В Ровно, на розі вулиць Легіонерів і Понятовського, збереглися ще помітні сліди будинка, знесеного порядком «акції прикрашення міста».
Ініціатором цієї «акції» був сумної слави польський міністр Славой-Складковський, відомий, як самодур, навіть серед нерозумних польських правителів. За його вказівкою всі міста і села Польщі мали набути європейського вигляду. І не за якісь там десятиліття, а негайно, за якнайкоротший час. Але, крім наказу міністра, для цього потрібні були гроші і гроші чималі, а їх у виснаженій казні Речі Посполитої не було і на більш насущні потреби. В Ровно, наприклад, за двадцять років панського панування не прокладено жодного метра каналізації. Всі нечистоти спускалися прямо в водостоки, а звідти, без очистки - в річку.
Але, діставши найсуворіший наказ «упєнькшать място», батьки міста Ровно гаряче взялися до діла. На центральних вулицях, для прикраси, до всіх телеграфних стовпів поприбивали бляшані вази і в них насадили квіти. Квіти через тиждень-другий зав'яли, і тоді магістрат оголосив конкурс на оздоблення балконів.
А як бути з околицями? Їх вирішили «прикрашати» дуже своєрідним способом. Взявся до цього сам віце-президент Ровенського магістрату Ржешовський. До всіх жителів найбільш ветхих будинків, а такими, звичайна річ, були робітники, дрібні службовці, майстрові, з'явились представники магістрату і оголосили, що коли до певного строку вони самі не виберуться, то їх викинуть на вулицю, а халупи геть знесуть. Сказано, зроблено.
Вулиці околиць сповнилися зойками виселюваних. Спеціально найняті магістратом погромники, керовані урядовцями магістрату і поліцією, викидали їх речі на вулицю, а халупи розносили вщент. Нових квартир не давали нікому.
- Будуйте новий будинок, - глумливо заявляли виселеному, коли він приходив до магістрату із скаргою.
Залишки цієї погромної діяльності магістрату можна й зараз бачити на околицях Ровно. І, проходячи повз ці похмурі попелища, повз ці пам'ятники панської сваволі, ровенський старожил тов. Анкер ще глибше, ще яскравіше відчуває, які радісні ті зміни, що їх вона сьогодні спостерігала в квартирах виборців міста Ровно.
Я. Емануїлов.
І. Парецький.
РОВНО, лютий. (Спецкори «Вістей»).