Архів старих газет
 ---------------------------------------------------
www.oldnewspapers.com.ua
Ціна 2гр.
 ---------------------------------------------------




Підсумки правописної дискусії

Не так давно закінчилась скликана Народнім Комісаріятом Освіти, Всеукраїнська Конфренція в справі упорядкування українського правопису. Та конференція підвела підсумки довгій історичній смузі розвиткові української культури. На протязі останнього півтора сторіччя питання правопису все частіше стояло перед українським письменством, викликало багато шукань і вагань.

Пригадаємо коротко головніші риси тої історії. Перед усім треба зазначити, що всі ті шукання й вагання були не лише спробами віднайти найліпші форми для виразу української мови, але виявляли також особливі історичні течії, мали свій політичний сенс, були виявленням політичної боротьби на грунті українського правопису.

Візьмемо хоча-б перше питання, що зустрічається в справі правопису, в справі альфабету. В цьому питанні ми на протязі останнього півтора сторіччя мали досить гостру боротьбу різних напрямків. Перші представники нової української літератури в кінці 17-го з початку 19 ст. ст. писали звичайною російською абеткою, передаючи українські звуки звичайними літерами російської гражданки, лише наближаючи їх вимову до українських звуків.

Эней бувъ парубокъ моторный

И хлопець хочъ куды козакъ.

Одначе нецілковита пристосованість російської абетки до української мови була очевидна уже давно. І тому уже в першій половині 19 сторіччя з'явився так званий етимологічний правопис, що дав українським звукам написання не за фонетичною вимогою, а за їхнім етимологічним походженням. Наприклад: слово «піп», «сіль», «вівця», «ніс», «зберіг» писалося «п̂п», «с̂ль», «в̂вця», «н̂с», «зберг» і т. инш. Також заводили літеру «ять», в цьому правопису, для передачі українського звука «і», наприклад: «німий», «хліб», «білий». «Нѣмий», «хлѣб», «бѣлий» і т. инш. Ці правописи етимологічний і російський панували в українському письмі до 60-70 років, доки їм на зміну не прийшов так званий фонетичний правопис - «кулішівка», правопис, що єго завів відомий український діяч Куліш. Цей фонетичний правопис є і нині загально вживаний. Його характерні риси - введення йотованого звуку, вживання літер «і», «ї» та «и» широко замість не властивих українській мові літер, твердого знака «еръ», «ять», «ё», а також вживання йотованого «о», («йо»), а після м'ягких шелестівок «ьо».

В 80 роках відомий український письменник Драгоманів пропонував завести новий правопис, так звану «драгоманівку», що відрізнялась від «кулішівки» передусім скасуванням так званих йотованих голосівок. Замісць «я», «є», «ю», «ї», драгоманівка вживала на письмі «j», «jа», «jе», «jу», «jі», а після шелестівок «ьа», «ьо», «ье», «ьу». Наприклад: «льуди» рівнялося «люди», «бjу» рівнялося «б'ю», «jіjі» рівнялося «її», «jавір» рівнялося «явір», «тjіjеjі» рівнялося «тієї», і т. инш.

З поміж другорядних правописних течій можна зазначити ще Гацука, що пропонував вживати півголосне «у», а саме «у», в таких словах як «увесь» рівнялося «ввесь», потім «сіу» рівнялося «сів», «буу» рівнялося «був» і т. инш., та Желехівського, що його правопис досить був поширений в Галичині. Його правопис має такі найбільш характерні риси: вживання «і», «ї», після шелестівок найбільш там, де було «ять». Коли додати ще прихильників переходу на латинський альфабет, то в зазначених течіях ми маємо всі найголовніші риси в історії українського правопису.

Треба зазначити, що історична боротьба тих правописних течій була одночасно і історичною, політичною боротьбою різних політичних угруповань й течій. Тепер навіть не можна уявити собі, як гостро проходила тая боротьба, з яким шаленим обуренням провадилася вона. Досить згадати, що так званий етимологічний правопис був одночасно політичним прапором цілої політичної течії, так званих «москвофілів». Т-во імени Качковського в Східній Галичині на свойому засіданні заявило свою уперту прихильність до етимологічного правопису, а один якийсь попик, на пропозицію перейти до фонетичного правопису, виступив на серед залі, роздер свою рясу і з надривом голосу крикнув: «Умру, а не отдам ьора» (твердий знак). Досить пригадати, що на терені колишньої Росії фонетичний правопис підпав забороні царським урядом, а спеціяльний указ не дозволив писати українською мовою, инакше, як за так званою «ярижкою», цеб-то за звичайним російським правописом.

Було ще спроби завести латинський альфабет для української мови. Видатнішими представниками введення цієї течії були з одного боку - група сполячених українських письменників 30 року 19 сторіччя, з другого боку, провідники полонізації в Західній Галичині 70-х та 90-х років, а останніми часами провідники чехізації на Закарпатській Україні, та румунський уряд, що в Бесарабії та Буковині нині живосилом провадить латинську абетку для українського населення Бесарабії та Буковини. Досить пригадати, хоча б це, тоді зрозуміємо, що правописне питання має не лише свою історію, а цілковито звязане з цілою історією українського письменства, з цілою історією української культури півторасторіччя.

Отже ухвалені урядом УСРР заходи для об'єднання і спрощення українського правопису з огляду на зазначене, мало тим більшу увагу і тим більше значіння. Скликана за постановою Раднаркому УСРР від 23-го липня 1925 року конференція підсумовує досягнення цілої історичної смуги розвитку українського народу. Характерні причини, що призвели до постановки самої справи впорядкування українського правопису, та до організації Державної Комісії для упорядкування українського правопису. В 1921 році Народній Комісар Освіти УСРР затвердив «Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук», що в основну повторили правила правопису, затверджені ще в 18 році, гетьманським міністром освіти проф. Огієнко. Академічні правила правопису значно внормували український правопис і на свій час були досить важливі та все-ж в дальших виданнях цих правил Всеукраїнська Академія Наук, хоч і видавала їх з титульною приміткою, що вони затверджені Наркомосом УСРР, завела до них велику силу новел та змін.

Це знову спричинилося до розбіжности правопису, повстає правопис навіть окремих газет, досить різноманітний й сила правописних розходжень. На такі розходження довелося і мені натрапити, як Головному редакторові українського перекладу творів тов. Леніна. Виявилося, що навіть в редакції українського перекладу творів Леніна, що складалося з 3-х осіб (крім мене як головного редактора, до редакції входили два моїх помічники т.т. Євг. Касяненко та А. Річицький) були розходження в поглядах на правопис, що їх не розрішили академічні правила. А проте зрозуміло було, що твори тов. Леніна в усякому разі треба видати за одним правописом, тоб-то єдиним для всього українського письменства. Тоді, як то я зазначив в своїй передмові до українського перекладу книги тов. Леніна «Дві тактики», я поставив це питання перед Політбюро ЦК КП(б)У, і провів через Раднарком УСРР постанову про засновання Державної Комісії для упорядкування українського правопису при НКО УСРР. Та ж постанова Раднаркому передбачала, що «з метою приваблення широких кол наукових літературних сил до участи в виробленні правопису української мови, доручити НКО скликати спеціяльну Конференцію для упорядкування проробленого Державною Комісією проекту правил правопису».

Отже, мало не після року роботи Державна Комісія виробила проект українського правопису, що став за предмет широкого обговорення на протязі року серед українських учених й письменників, учителів, серед широких кол українського громадянства по багатьох місцях, як от у Харкові, Вінниці, Київі, Луганському, Краснодару, Львові, Станіславові, і т. д., де відбувалися широкі наради учителів, письменників і инших громадян, інколи з участю де-кілька сот люду.

Крім 5 спеціяльних дискусійних листків-додатків до газети «Вісти», багато статей та заміток в справі проекту правопису друковано взагалі в пресі на Україні, а також й на закордонній Україні.

Нема напевне ні жодного кутка української землі звідкіля б не відгукнулися на цю справу листами, статтями та замітками з думками та пропозиціями: з усіх округ УСРР, з Кубани, Воронщини, Курщини, Донщини, Таганрогщини, Мелітопольщини, та з Українських колоній на Зеленому Клину (Сибір), в Узбекістан, Туркестані, та Казанщини, а також з Західної України, Закарпатської України, з Буковини, з Басарабії, і навіть з Українських колоній в Канаді й Сполучених Штатах. Можна з певністю сказати, що проведена на протязі року дискусія в справі українського правопису охопила широкі кола всіх українських земель, притягла до себе увагу широких робітничих й селянських мас. Проект Державної Комісії українського правопису став колективною творчістю широких кол українських учених та письменників з усіх українських земель, став за шлях до культурного об'єднання української людности навколо одного питання, навколо одного проекту. Дискусія в справі упорядкування українського правопису становить значну сторінку культурної історії цілого українського народу.

Скликана НКО на підставі зазначеної постанови Раднаркому конференція для остаточного обміркування виробленого Державною Комісією проекту українського правопису, мала підвести підсумки тієї дискусії, і в генеральній дискусії дійти остаточної згоди в справі українського правопису.

Отже, треба поставити собі таке питання - до яких наслідків дійшла правописна конференція, які висновки вона зробила з усієї попередньої роботи, та що вона дала.

Конференція зібрала коло 75 чоловіка українських учених, письменників, учителів, та инш. українських культурних діячів з усіх кутків УСРР, а також і з закордонної України. Українське Т-во ім. Шевченка у Львові делегували від себе 2-х представників, акад. Студинського та проф. Свенцицького. Брав участь директор Українського Педагогічного Інституту в Празі, відомий лінгвіст проф. Сімович; з академічних причин (переведення лекцій) не могли бути присутні проф. Степан Смаль-Стоцький з Праги та доктор Панькевич з Закарпатської України. Не змогли взяти участи письменники: В. Степаник з Галичини та Гренджа Данський з Закарпатської України, бо їм відмовили у візі уряди польські та чеські. - Отже можна зазначити, що навіть цій справі - упорядкуванню українського правопису й культурному об'єднанню всього українського народу стали на перешкоді окупаційні уряди закордонних українських земель. В усякому разі треба визнати, що конференція мала дійсний й повний кворум. Це був своєрідний філологічний собор. Можна пригадати з історії українського народу другий такий собор, що 80 років тому зібрався й обговорював ту саму справу українського правопису. - Це було 1848 року, коли Европою трясла буржуазна демократична революція. В Східній Галичині вона виявилася в блідих проявах національного відродження, що спіткнулося на першому кроці - на першому питанні правопису і на цьому себе збила. Тоді попи Східної Галичини, клерикальні діячі та москвофільські політики під час революційних бурхливих подій зібралися у Львові і на протязі багатьох день і тижнів сперечалися про «йот» і «ери», вагаючись та не зважаючись відкинути клерикальні впливи слов'янщини «ярижки», та етимологізм цареславного москвофільства. Тая конференція нічого не дала, щоби розвязати справу українського правопису. Вона лише показчик культурної безсилости і тодішнього провідного клерикалізму галицького дрібного українського міщанства, що відіграв тоді контр-революційну ролю підпираючи австрійський цесаризм проти демократичної, хоча й шляхетсько-польської революції.

Та не дурно перейшло в історію українського народу 80 років. Скликана за почином політбюра ЦК Комуністичної партії більшовиків України, за постановою Уряду Української Соціялістичної Радянської Республіки конференція в справі українського правопису 1927 року мала инший характер, инший склад, иншим темпом працювала і довела до инших наслідків.

За період 80 років маємо смугу культурного розвитку України, назначилася історична лінія, перейшла доба демократичних й національних революцій і сталася пролетарська Жовтнева революція.

Палкі дебати на конференції, що в них члени конференції: філологи, учителі, письменники й політики боронили своїх думок, нічого спільного не мали з схоластикою й педантизмом попереднього культурного періоду України. В цих пропозиціях почувалося живе життя. Філологічні пропозиції мали своє політичне значіння, за філологічними формулами фонем і графем почувалися залізні кроки міліонних мас робітників та селян, що йдуть до культури і потрібують остаточного й категоричного вирішення українського правопису як передумови для завойовання культури масами.

Три головніших потреби повинна була мати конференція, розглядаючи правила українського правопису, а насамперед знайти найліпші й найголовніші вирази правопису самої української мови та її властивости: не мова для правопису, - а правопис для мови.

Правопис лише тоді має значіння, коли він дає можливість кожному письменному виявити легко на письмі свої думки, не витрачаючи зайвих сил на вивчення штучних граматичних правил, а це значить, що правопис мови відповідає властивостям її. Як писав я в 1926 році в своїй передмові до перекладу Ленінових «Двох тактик», приходилося уникати ухилів в 2-х напрямках, що мають місце при виданні українського правопису: прагнення шляхом правопису відрізнити українську мову від польської, або від російської мови, залежно від тої чи иншої орієнтації, яка є у тих чи инших представників нашої науково-суспільної думки. Постанова Раднаркому УСРР від 23-го липня 1925 року про те говорила виразно: у своїй праці Державна Комісія повинна виходити з сучасної літературної мови, що є сінтезом основних народніх діялектів. Державна Комісія в своїй передмові до свого проекту правопису заявила: «Комісія намагалася лише точно формулювати правила правопису і мови з метою усунути розбіжності, що з'являються в наслідок в українській літературній мові різних діялектів, впливів, звичок». Можна визнати що, конференція виконала це завдання дати в правописі вираз властивостям самої мови і тим дати можливість робітникам і селянам, що вчаться письму, виявити свої думки на письмі без штучних правил правопису, а згідно з властивостями самої мови. Друге завдання, що стояло перед комісією, це знайти такі шляхи в правописі, що дали б змогу як найшвидче та і найпростіше вивчити правописну справу і просунути її як найширше в маси трудящих.

Тут перед конференцією вставали так чи инакше обгрунтовані різноманітні домагання, думки та течії.

Одна група членів конференції, наприклад, домагалася провести для української мови латинський правопис, чи хоча б уживати його паралельно з сучасною абеткою. Мені не доводиться тепер виявляти політичний сенс тієї пропозиції, оскільки вона означає своєрідний европеїзм й наближається до всім нам відомого й навіть обридлого «хвильовизму» чи пак «шумськізму». Дійсно заведення латинської абетки нині є фактом всіх тюркських народів СРСР, в Азербайджані, Туркменістані, Узбекістані, в Татарській республіці і у гірських народів Кавказа тощо. Правильно також, що латинська абетка значно спростила би український правопис, але автори тої пропозиції не зважили найголовніше того, що мілійони народів наших уже знають нашу звичайну абетку. Отже справа не в тому, щоб переучувати людей, що уже знають українську звичайну абетку на новий альфабет, а в тому, щоб яко можна скоріше навчити писати тих, що ніякої абетки не знають. Тому конференція після довгих гарячих дебатів, великою більшістю голосів відхилила пропозицію про перехід на латинський альфабет і потім знову свою постанову підтвердила.

Також конференція відхилила цілу низку пропозицій, що мали характер своєрідного академічного історизму, коли автори тих пропозицій пропонували визнати, що для установлення правопису того чи иншого слова, тії чи иншої форми треба виходити з сучасної вимови слова в житті, в житьовій мові, а керуватися, наприклад, історичним походженням слова, шляхом яким воно перейшло до української мови, чи через російську мову, чи через польську, чи прийшло з Заходу з Европи, чи з Півдня, з був. Візантії. Може історичне право і стояло за такими пропозиціями, але правопис пишеться не лише для учених, а для міліонів робітників і селян, що мають користуватися працею учених, і вони хочуть уміти писати, читати, виявляти свої думки на письмі, а не провадити історично-археологічні розвідки при написанні кожного свого слова звертаючись до учених праць істориків. Бо може філологи й історики і знають, що «лантух», «плуг», «базар» слова чужого походження і тому ті слова на їхню думку треба писати на той чи инший кшталт, але ж селянин працює не над словом «плуг», а самим плугом, і садить картоплю, залишаючи ученим філологам продумувати, звідки вона походить, і як вона пишеться за чужими мовами.

Конференція відхилила всі такі пропозиції властивих перекручень й стала на той шлях, що і Державна Комісія, коли та писала в свойому проєктові: «Базою для такого нормування й спрощення служили традиції й природа української мови: становлюючі ті чи инші правила правопису й мови, комісія намагалася не порушувати без крайньої потреби установлені традиції й сучасні норми, хоча розуміється весь час оглядалася на житьову мову, її різних діялектах та її історії». Конференція одначе проробила чимало поправок в роботі державної комісії: вона взяла не традиції письменства, але взяла за підставу встановлені традиції живої мови та норми, засвоєні собі широкими трудящими масами. Отже, коли виникли де-які пропозиції про те, щоб писати ті чи инші слова, за прикладом писання їх в старовинній українській літературі, але життям відкинені, або забуті, конференція такі традиції відхиляла, орієнтуючись на живу мову, на сучасну українську літературну мову.

Складніше стояла справа в тих випадках, коли властивости української мови потрібували нових форм, що дали б дійсно повнійший та певніший вираз українським словам, але через їх новизну зовсім не зрозумілі масам. Такі питання поставили в дискусії з приводу альфабету. Так українська мова наприклад знає не два «л» як російська, а три: м'ягке «л» як в слові «сіль», чи «льох», тверде «л» як наприклад слово «голубонька», що відповіда також твердому «л» російському, а крім того українська мова знає середнє «л» наприклад слово «Ленко». У Полтавському діялекті, що складає й являє собою основний говір і основну базу української мови, це «л» досить поширено, але заразом єго знають і всі українські говірки. Була пропозиція вжити для цього «л» окремої літери, наприклад звичайне «л» з крапкою на горі, також була пропозиція що до півголосного «у», наприклад в слові «весь», «ввесь», перше «в» вимовляється середнє, між «в» та «у», так як латинське «дабль-в», так в словах «був», «гуляв», то-що, була пропозиція передавати цей звук літерою «у» з значком, чи крапкою на горі, чи літеру «в» з крапкою на горі.

Третя пропозиція стосувалася до складних звуків, «дз», «дж», що в українській мові вимовляються зовсім инакше, аніж в російській мові, не різно, а вкупі одним звуком, як в англійській мові вимовляються слова «Джон», «Джек», і т. ин. При тому передача цих звуків двома літерами призводить до непорозумінь, коли однаково пишеться і слова «джерело», «гудзик», де вони вимовляються одним звуком, і слова «піджеврювати», «відзиватися», де ті нарізні звуки вимовляються як два звуки «дж», «дз» і тому була пропозиція писати їх одним якимсь звуком. Конференція визнала за мою пропозицією, що такою формою найкращою були б літери латинської абетки «s» та «z», наприклад «Sерело» - «Гуzик». Досить гостро й жваво велась дискусія з приводу пропозиції декотрих членів конференції замісць звичайної нашої літери «й» ввести «j» (йот латинське), а також й пропозиція чималої групи членів конференції перейти на драгоманівку, в написанні м'ягких йотованих голосівок, а саме писати «сьаду», тоб-то «сяду», «бjу», «бйу», тоб-то «б'ю», «мьякий», тоб-то «м'який» і т. инш.

Всі ці питання безумовно й цілковито відповідають властивостям української мови й дають можливість повніш й правильніш виявити українські слова на письмі. Але ж всякі нові літери не відомі міліонам трудящих, становитимуть великі труднощі для їх вивчання і дальшому культурному підйомові трудящих мас. Через те конференція цілковито влучно або відхилила такі пропозиції, або як зробила за моєю пропозицією що до складних «дж», «дз», визнала, що оскільки це питання не дискутувалося перед самою конференцією, ці літери зараз уводить не можна і тому треба залишити попереднє правило що до їх письма, а питання про введення нових літер для складних «дж», «дз» поставить на дальшу дискусію.

Між иншим додам, що тов. Річицький в своїй статті, вміщеній в «Комуністі», «Політичні підсумки дискусії в справі українського правопису» поквапився підсумувати наслідки дискусії, як вона ще не закінчилася. Коли б він був почекав, тоді напевне і половини статті не довелося б писати. Дискусійний запал, виявлений т. Річицьким, як і иншими учасниками конференції на самій конференції, він завчасно переніс на сторінки преси. Це лише пошкодило його, взагалі беручи, цікавій статті. Оскільки правопис лише виявляє живу мову, остільки ці дискусійні питання можна було ще і далі виявляти, й коли в майбутньому буде потреба завести нові літери для складних «дж» та «дз», для півголосного «в», і для середнього «л», то це ще можна буде здійснити, бо й взагалі весь правопис не є щось непорушне, до-віку незмінне.

Конференції вдалося уникнути обох шкідливих збочень, що могли спрямувати український правопис на шлях штучного відрізнення від російської мови чи від инших европейських мов, польської, то-що. Можна з певністю сказати, що так звані орієнтації не відбилися в постановах конфереції. Однак конференція переборола й своєрідну «орієнтацію на власні сили». Зокрема це мало значіння в справі правопису російським власних імень, та географічних назв. Державна комісія для упорядкування правопису тут стала на шлях, що його конференція не визнала за можливий. Державна комісія в свойому правопису пропонувала писати російські імення на український лад: наприклад, замісць «Саратов» комісія пропонувала писати «Саратів», за пропозицією Державної Комісії Голова Раднаркому СРСР Риков перехрещувався й діставав нове прізвище - Риків, а відомий пролетарський поет «Дем'ян Бедний» за правописом державної комісії діставав назву «Демян Бідний». Навіть нашого вождя Леніна - «Ленін» за цим правописом треба було-б писати «Ленин», цеб-то пишучи російським словом «Ленын». Досить таких прикладів показати, що показують хибність таких пропозицій, їх неправильність і штучність.

До того ж вели й инші пропозиції Державної Комісії, наприклад про передачу в чужоземних словах звука «і» через «и»: не «Мірабо», а «Мирабо», передавати також чуже «g» українським «Г», а не «Ґ»: наприклад - в слові «Віктор Ґюго» писати «Віктор Гюго», то-що, чи передавати в чужоземних словах м'ягке «л» українським твердим «л». Під час дискусії були кореспонденти, що пропонували і чужоземне «ф» передавати через «хв» і писати тому «хвантазія», «Хвранція», «Хвауст», «рехворма», і т. инш. Цю лінію «Енеїди» на малоросійський лад перелицьованої, на жаль, був підтримав т. Річицький в його статті, коли він теж обстоював перекручення чужомовних слів на малоросійський лад, знищуючи літеру «Ґ» то-що, хоча цей звук цілковито властивий українській мові - «ґудзик», «ґирлиґа» і цілі десятки і сотні українських слів. Політичний сенс ції «орієнтації на властиві сили» зрозумілий. В усякому разі він доведе до зайвого формального відрізнення від російського правопису, російських власних й географічних назв, наводив на хибний шлях спрощування правопису, пропонуючи цим перекручувати слова буцім то, на український, а в дійсности на міщанський лад. Конференція відхилила всі такі пропозиції і установила між иншим, що всі географічні назви, крім зрозуміло уже засвоєних українською мовою і широкими колами, писати за їх дійсною вимовою, себ-то за вимовою тієї країни, де є те чи инше географічне місце, наприклад: «Ґалія», а не «Галія», «Наґасаки», а не «Нагасаки», «Ніяґара», а не «Ніягара» (як то слід було за т. Річицьким) і т. инш., одночасно вживаючи усталені на Україні назви - Рим, Париж, Лондон й т. инш.

Подібний характер мала ще й пропозиція, що навіть була з початку прийнята на конференції, писати чужоземні слова, що кінчаються на «тр», «др». Оскільки тут не властиве українській мові сполучення шелестівок, встало питання з вставкою літери «е», наприклад «циліндер», «міністер», «театер», «калібер», «барометер» і т. инш. Конференція врешті решт відхилила таку пропозицію, що довела б до перекручення чужоземних слів, але зазначила, що в житьовій мові вживається така форма, як «калібер», «циліндер» і т. инш.

Трохи подібний характер мали й пропозиції до кількох членів конференції що до правопису українських жіночих імень. Українські жіночі імення звичайно за історією походили від імень чоловічих, і складалися від чоловічого імення, додаючи до них окремих наростків та закінчень - ова, ева, иха, і т. инш. - наприклад - Коваль - Ковалева, Чубар - Чубарева, Мороз - Морозова, чи Морозиха, чи Морозівна для дівчат й т. инш. Але за останнє сторіччя десятиріччя досить поширилась невідмінна форма жіночого імення. До того довело останнє десятиріччя й фактично жіноче ймення перестало бути змінною чоловічого імення, а стало властивим окремим іменням з властивим йому значінням. Група філологів, так на самій конференції, як перед тим в Державній комісії, обстоювала, щоби відповідно властивостям української мови та історії української мови, жіночі ймення складалися від чоловічих з обов'язковим додатком наростків - ова, чи ева, наприклад, щоб не писати Марія Чуб, чи Ганна Скрипник, а лише Марія Чубова, Олеся Чубарева, Ганна Скрипникова й таке инш. Конференція не вважала таку пропозицію правильною. Перед усім конференція приняла мою пропозицію про те, що в разі коли якийсь громадянин чи громадянка хоче задержати в тій чи иншій формі своє прізвище, то зрозуміло, прізвище таке повинно писатися так, як вони самі визначили, а не за філологічними пропозиціями тих чи инших учених. В літературі ж може бути вживано, як звичайні для сільської мови форми закінченням на «ова», «ева» чи «ичка» (наприклад, Марія Чубарева, Ганна Чубова, Олеся Скрипникова чи Олеся Скрипничка), так і не відмінні форми, як Ганна Чуб, Олеся Скрипник і т. инш.

Питання про правопис жіночих імень це вже не лише питання правопису й філології, а питання соціяльних співвідносин, питання самого живого життя, а конференція мала установлювати правила й закони орфографії, а не юридичні закони і правила для співвідносин між чоловіками й жінками.

До досить гострої жвавої дискусії на конференції привів один знак вживаємий у нас, а саме «йорчик», чи «апостроф». Справа в тому, що в Галичині досі його ніколи не вживали, коли у нас писалось «з'ясувати» чи «з'явище» чи «м'який», «з'їсти», «п'ю», «б'ю», то в Галичині останнє десятиріччя писали ці слова зовсім без апострофа і без йорчика. Конференція з початку прийняла взагалі скасування апострофа, але-ж потім залишили його спочатку для всіх чужомовних слів, а також для зазначення скорочення тієї чи иншої літери, наприклад «до 'дного» замісць «до одного» і т. инш. В решті після жвавої дискусії конференція великою більшістю голосів ухвалила залишити цей знак, аби уникнути однакового написання двох цілком різних слів, наприклад - «з'явище», «зявище» і т. инш. Всі ці «реформи» були конференцією відхилені.

Конференція повинна була мати на увазі й мала на увазі перед усім засвоєння українського письма масами і тому висловилася проти всіх цих пропозицій, хоча й би вони були правильні з філологічної точки зору, одначе склали б труднощі для засвоєння масами українського письма.

Додам ще одну потребу життя, що її мала на увазі конференція яко додаткову. Це питання економії, потреба усунути всякі пропозиції, що доводили б до нових величезних витрат без дійсної потреби в тому. Ми не настільки багаті, щоб викинути десятки і сотні тисяч, навіть міліони на те, щоби виправити ту чи иншу хибу в нашім альфабеті й задовольнити всі потреби філологічної науки. Так наприклад пропозиція про зміну сучасної нашої літери «й» латинським «j» потрібувала б зміни ції літери в усіх наших типографіях, перероблення всіх наших пишучих машинок, і т. инш., що склало б витрати для народнього господарства України на декілька соток тисяч, більш півміліона карбованців. Викинути таку суму грошей, на задоволення бажання тих, хто такою зміною хотів наблизити нашу альфабету до латинської, було б цілковито зайвою й нікчемною витратою. Звичайно, не можна грунтуватися на економії завжди, бо коли наприклад посилалися на те, що у нас в де-яких друкарнях книги друкувалися без вживання літери «ґ» тому, що вона відсутня в друкарнях, то на самій конференції виявилося, що тут мали місця не відсутність тої літери в друкарнях, а своєрідний бойкот тої літери нашими складачами та коректорами. Конференція усунула ці пропозиції, що приводили до реформи нашого правопису, до перероблення нашого альфабету і твердо залишилася на грунті постанови Раднаркому, що поставила перед нею завдання упорядкування українського правопису.

Правопис кожної мови це є техніка її. Розрішення всіх спірних питань українського правопису, що перед тим на протязі 10-річчя і сторіччя розподіляло письменництво наше на різні групи, виявляючи різні політичні тенденції, розділяючи різні терени української землі за різним правописом, як то було до революції, має величезне культурне й політичне значіння. Велике значіння має складена ще перед конференцією заява Наукового Т-ва імени Шевченка, що вони від імени українського суспільства Західної України приймають участь в дискусії в справі українського правопису, і вкладають у вироблення цього правопису свою частину, але заздалегідь заявляють, що визнають потребу єдиного правопису для всього українського народу, і вони приєднуються і приєднаються до того правопису, що буде вироблений самою конференцією. Після закінчення роботи представники Західної української культури ту заяву знову підтвердили. Характерним виразом того прагнення до єдности культурного життя всіх українських народів на всіх українських землях була на конференції заява представника Закарпатської України депутата Чехословацького Сойму т. Мондока, що теж заявив, від імені трудящих мас Закарпаття, що вони приєднуються до праці правописної конференції і будуть користуватися в житті виробеним нею правописом.

Напевне, вироблені конференцією правила правопису мають свої хиби, напевне життя їх в дальшому виправить, народнє ж життя, культура, рушить і творить, мова розвивається, переміняється, відповідає дальшій зміні мови, і правила її правопису це справа дальшого майбутнього. Зараз ми можемо визнати факт величезної культурної ваги, факт досягнення єдиного українського правопису. Ми можемо свідчити, що ця величезна культурна праця проведена у нас на терені Української Радянської Соціялістичної Республіки за завданням українського уряду з притягненням до цієї роботи культурних робітників всіх українських земель, з участи широких кол українських письменників, культурних діячів, з притягненням уваги широких робітничих і селянських мас.

Правопис дає правила правильно писати, виявляти свої думки.

Я можу скінчити свою статтю словами, що їми я закінчив вступне слово своєї відповіди конференції - «Хай під проводом пролетаріяту правильно пише історію свою український трудящий нарід».

М. Скрипник.

***

Від редакції. Цілком погоджуючися з т. Скрипником у тій частині, де він поціновує політичну важливість досягнення єдиного усталеного правопису, Редакція поруч того гадає, що наслідки роботи правописної конференції ще ніяк не можна вважать за остаточні (вже й відповідно ясному розумінню декрета від 23 липня 1925 р., де конференції надано тільки дорадчого значіння). На конференції досить таки було плутаних і суперечних постанов, і Державній Комісії, чи її президії, доведеться ще пильно попрацювати, щоб дати їм лад та вже тоді з повною відповідальністю подати остаточний проект на розгляд Ради Народніх Комісарів.

Copyright 2010-2015 oldnewspapers.com.ua
pressaxix at gmail dot com
 designed in Happines.in.ua