Державна конечність
Найвисше добро кожного народу це самостійна держава. Для здобуття й забезпечення цего добра посвячують у инших народів все як одиниці, так цілі партії. Майно, життя і навіть - честь горить на жертвенниках цего найвисшого добра у кождого народа.
Багато майна і багато молодого життя згоріло вже й у нас на великім жертвеннику Української Держави і добре, що ми дійшли вже того, що уміємо це посвячувати. Одного тільки не навчилися ми посвятити: партійної амбіції. І це дало нам за границею ту недобру славу, яку там маємо. На ніщо не придалося те море крови, яку ми пролили в боротьбі з більшовиками. Европа дивиться на цю нашу боротьбу як на боротьбу двох більшовицьких сект: правої і лівої. Це „факт" для Европи, гіркий для нас, і тому, хоч рік уже минає, від коли ми боремося без уговку, нас досі не визнали і - не визнають, поки у державної керми не стане коаліційний кабінет, який представлявби весь народ. Річ ясна, що народ наш не хоче ні комунізму, ні соціялізації, ні жадної иншої форми, близької більшовизмови. І це повинно знайти свій виразний вислів в уряді, в його складі. Виразний вислів, який не лишавби найменшого сумніву. Коли це наші ліві партїї зрозуміють бодай о 12 годині, то держава ще може бути вратована. Розуміється, коли за всяку ціну обуємо й одягнемо військо. Бо ночі вже холодні і навіть український жовнір не зроблений з заліза.
Це, що ми досі пережили, не було властиво революцією: це був щойно розвал царської імперії, серед якого тільки тут і там займався революційний огонь. Він перелітав навіть значні полоси краю. Але в глиб іще не горів. Серед того розвалу повинні ми знайти в собі на стільки сил і розуму, щоб для державного добра посвятити навіть свої партійні амбіції. Цего вимагає державна конечність. Розвиток подій дійшов до мертвої точки в повнім того слова значінню. З неї мусимо зійти кудись - в Европу або в Азію. Ми за наше отверто слово так тут тровлені, - не хочемо вже казати, куди і як. Бо - може якраз тому не послухають нас. Зрештою це на нашу думку може й байдуже, куди в цей мент підемо. Тільки не стіймо на цій мертвій точці. Бо мозки тих, що повинні думати, поплісніють до решти. Позір! Вже дрожить дванайцятий удар великого годинника…
Справа Східної Галичини
Величезна агітація польських газет за протестами в справі вирішення приналежности Східної Галичини до Польщі - як на якийсь магічний знак - припинена! Ті самі газети, які ще 28. ІХ. на весь світ обурювалися на польську „кривду", на новий „подзял" Польщі, не лиш що змітигувалися вже в два, три дні, але додали своїм народово загорілим читачам запевнення, що Галичина буде польська. Очевидно, що це нове донесення неправдиве. Польський уряд вплинув на зрівноваження польського патріотичного обурення, яке могло-би було мати для Польщі некорисні наслідки, а польські ґазетярі, які посунулися вже були аж до проголошення святої війни своїм хлібодавцям, мусіли „контрапарою" ратувати ситуацію. Новіщі польськи дневники вже скромніщі, бо вдоволяються лише загальним ствердженням, що „ситуація поправилася".
А як? Рада пятьох звернула проєкт вироблений підкомісією і комісією для польських справ, знов до комісії Камбона (комісія для польських справ з рамени мирової конференції). Польське міністерство закордонних справ добачує в тім факті Полякам корисний зворот в справі Сх. Галичини, бо комісія Камбона - по словам парижської преси - мала одержати інструкції узгляднити польські бажання.
„Курєр Львовскі" з 5. Х. старається підкрипити той „корисний зворот" таємничими вістками, що чотири держави зовсім прихильні Полякам, а пяту - себто Анґлію - лишається обробляти сам Падеревський. Та ті всі „факти" не можуть ніяк одушевлити „Курєра", він поскромнів і стверджує, що „деякі вигляди на корисну полагоду є, хоч фактичних інформацій про це немає".
Група східно-галицьких вшехпольських послів уважає одначе і на далі східно-галицьку справу загроженою, бо знов візвала свою делєґацію: гр. Скарбка, Домбського і дра Лєвенгерца до негайного виїзду в Париж.
Ми не маємо змоги ствердити, в якім тепер стані знаходиться справа нашої Галичини. Бачимо тільки з голосів впливової парижської преси, що загальна опінія в Парижі для нас прихильніща, не зважаючи на ляцьку і колчако-денікінську інтригу.
