Із дневника Леся Фарановського
(Докінчення).
… Після приказу маю заняти „нагреблю" і ждати наступу нашої піхоти - а потім атаки на Ляхів… думаю собі. Гм! а якби ти, Леську, так не чекав на сей наступ піхоти, а сам впав на Сокільники! Гм!… Воноб і добре… слава яка!
- А як не вдасться? Ануш попадеш на скоростріл? Ух! тоді пращайсь - „до відзеня" як говорить Миронцьо…
- Що немає вдатися?! Тхір з тебе! викрутів шукаєш, от що! говорив мені марс в душі… Вперед - і більш нічого! Безличність та відвага все побіджує!
Ми переїхали Н. і пробиралися дальше полями. Я рішився.
- Гірчиця, Гульовський, Янковий - трап за мною! Гузар команду! На вісімсот кроків - також трап! - приказав я і помчався вперед.
За який час допали ми маленького гайка. На право і тут стрінули наших піхотинців, що приготовлялися до наступу.
- Чого тут стали, діди? Вперед! крикнув я.
- Не можна, Товаришу, говорить якийсь четар, за лісом ми видні і Поляки готові нас зараз таки привитати. Поламаємо зуби як вже не одні тутки. Треба обдумати…
- Що тут думати - перебив я - Поляки? - так миж до них і йдемо! Доки ждати й надумуватися? Я вам покажу, що можна таки зараз!
Хлопці мої тимчасом наздігнали нас.
Хлопці! кажу - видите? Там долі - се Сокільники. Кількох поїде зі мною ґальопом з ліса, решта лишиться тутки, аж ми допадемо до перших хат, а там - усі за нами!
До Львова хлопці поїдемо - в гості - добре? Давай горівку - звернувся я - до вістового, а випивши, шпурнув фляшку геть в корчі, хай мовляв труп не заваджає…
Хто їде зі мною? Зголосилися всі!
Та я вибрав тільки вісьмох.
Злетіла з дерева сорока перед мене… Сорока, ага… Мати моя любить сороки, а я знову містик трохи і длятого, що небіщик мій дідо подібно називався, уважав се за добрий знак, - як побачив сороку. Отже значить добре - бадьорився я - певно удасться!
- Ррр-уш! скомандував я - і ми стрілою випали з гайка! Йшли ми з вітрами в заводи, коні витяглися як струни, а ми тиснули їх ще острогами та окладали плазом уланських шаблюк. Свистіло в ушах, сліпли очі, з трудом працювали груди, а ми летіли мов несамовиті перед себе і з цілої плутанини думок ловили ми тільки дві: на Ляхи - до Львова!
Вже ось-ось допадемо хат - аж тут затуркотів скоростріл, затарахкотіли крісові сальви, - та для нас вже нема відвороту - хочби ціле пекло - рвали вперед. По свисті куль чую - що стріляють за високо - а хати вже таки перед нами. Допадаєм. Се висунена польська сторожа - з пятьнайцять люда - нас так повитала. Стріляють до послідної хвилі - та ми вже впали на них і торощимо шаблями, куди попало. Бризнула польська кровця, червоніють наші шаблюки, роздулися у нас тай у коней ніздря, а в груди скипіла жажда крови, ще більше крови, багато отсеї чортівської крови, щоби нею впитися, у ній скупатися… Чотирох взяли ми в полон, решту вирубали.
Прочі хлопці вже також наспіли і розскочились поміж хати. По хатах ні одного чоловіка, тільки жінки, бо всі сокільницькі Поляки, ба навіть жінки потягли на війну на нас.
- Знищити се гадюче гніздо, зрівнати з землею, - приходить у мене на гадку, - тільки крови тут нашої напилося, тільки жертв! відплатити їм!
… Та тут є і невинні також, відзивається в мені несміло якийсь голос - і стає мені жалко отсих невинних людей.
„Пане сотник! дивіть, дивіть!" сіпає мене за рукав якийсь товариш, - я поглянув і затрясся від жаху. На маленькій збочі лежало рівненько поскиданих кільканайцять трупів. Усі були роздягнені до гола і страшно покалічені. Се з вчорашного наступу попали наші в полон і так їх тут та зволоч урядила. Волося у мене зїжилося, душа завмерла, а до серця підходила жовч та накипала страшною жаждою мести. Підїхав один з моїх близше тай скрикнув: „Мій брат! Господи рідний брат!" - Невже? питаю - і сам туди зближився. - „Так, зовсім певно" - говорить сей, - „він був в коломийськім куріни і вчера власне наступав - прецінь добре пізнаю його! Васи-и-лю!" - вирвалось йому спазматично з горла - та 19-ти літний Василь не чув його. Лежав тут скостенілий на морозі з розрізаним жорстоко животом від долини до гори, - з витріщеними очима та зі сціпенілим страшним болем на лиці і безсоромно світив голим тілом.
Було іх там двайцять і вісім таких…
Стисло мене за горло, покотились сльози з очей, - та ніколи було плакати - бо ждало на нас розпочате діло кріваве.
- Де ті лєґіонери?! скрикнув я не своїм голосом, сюди їх!
Хлопці привели тих чотирох. - Глядіть падлюки, - крикнув я до них, - це ваша культура польська - міжнародні права! В лоб їм зараз - звернувся я до хлопців - в лоб і нікого більше в полон не брати!
Та тут один з Поляків припав до моїх стремен з трівогою та скавулінням: „Panie! daruj źycie! Panie! - марш! була моя відповідь, немає вже в мене серця ані помилування для вас - і я шарпнув конем, але він не пустився таки моїх стремен, заклякли йому з трівоги руки. І даром також хлопці насилувалися відтягнути його від мене, він держався навіжений, глядів слезавими очима на мене й булькотів щось незрозуміло. Тоді я витягнув пістоль і стрілив з гори йому в лоб. Бризнув на мене крівавий мозок лєґіоністи, він впав, а я пігнався до хлопців, що за той час не дармували, а робили діло як слід; на ліво й на право село палає, а в тих огневих уличках звиваються мої хлопці як чорти. Крик, рев товару, пальба крісів, голосіння жінок…
- Горівки! - скрикнув я до свого вістового, - він подав і я вже тепер пив, щоб впитися… приспати нерви, душу, серце… Робота кипить дальше. Онтам волічуть хлопці кілька Поляків та дві жінки - там знов гонять і стріляють за втікаючими, де инде іде ще бій.
- „Пане сотник", - от і вам лєґіоністка! чую втішний голос Яворського. Дивлюся, воліче якусь перебрану по вояцьки бльондину за собою.
- Та йди до чорта! кажу йому - пали ій в лоб тай годі! „Е та дежби…" відказує „голубко ти моя найкраща!" промовляє, підносить руку, палить, вона падає долів.
За нами чутно сильну пальбу. Се наші наступають мабуть на тих, що ми їх лишили в окопах позаду. - За мною! Кричу і вириваюся конем вперед щоби відтяти кавалєрією дорогу утікаючим. Ми перелетіли село і коло костела попрямували гостинцем на Львів. Там вже втікали стрімголов два польські куріні, а ми за ними стелили поле густо їх трупом. Я не тамив вже себе зовсім, а тільки пер конем в перед, а за мною двох вірних вістових і Гірчиця. Ми відтялися більше кільометра від своїх.
„Пане сотник! стійте" кричав мені в ухо Янковий. - „Пробіг, стійте! Таж це вже Львів, - Кульпарків, а там Поляки нас ще піймають".
Але мені байдуже було тоді - я все своє гадав: до Львова - до Львова… Не чув я, як і скоростріл негайно на нас загаркав - аж враз мені в очах почорніло, світ замакітрився, тупий біль прониз мою голову і я звалився з коня. Та зараз же я прочунявся. Правою ногою приплетений був я до коня, що гнався на осліп на зад, а голова та руки волочились майже по землі і значили сніг червоною стрічкою. Блискали мені перед очима раз враз кінські підкови, а я з резиґнацією питав себе: чи вдарить мене той раз, чи мине?… Потім я розпучливо старався витягти праву ногу зі стремени, але не вдалося, хотів лівою рукою зловити за поводи - але надармо! Бив за мною скоростріл, свистіли мимо ух кулі - потім я вмлів - і все було тихо, темно…
- Збудився я з перевязкою на голові й на руці - на санях, вкритий периною, а довкруг мене налякані лиця моїх хлопців питали журливо: „Лекше вам, пане сотник?"
- Лекше, лекше, - добре мені, хлопці, а за горло плач так і тисне!… Горівки мені дайте! Подали пити.
- Нічого мені хлопці, нога болить… а Сокільники?
- Наші! наші! відповіли всі хором.
- Я скоро ще до вас верну, мої хлопчики, мені нічого… Я зачав нашу улюблену пісоньку. Засміялися хлопці мої, - ми розпращалися - я поїхав у лічницю. Послали у ліжко, напоїли чаєм, вкрили - але стати я не міг, бо пекли рани, а ще гірше щеміло серце - та спливали несьвідомо горячі сльози…
Прес. кв. НКГА.
- Сей фейлєтон увійшов до нашого часопису незалежно від Редакції, якої програма відхиляєть ся від думок автора, хочби з приводу уживання алькоголю в армії.
Редакція.
