Перегляд бригади УСС. в Камянці
Немало здивувалися Усусуси, як почули, що в неділю 3. серпня 1919 буде перегляд їх частин. Бо й справді! За цілий час українсько-польської війни ніхто не навідувався до них з вищих державних мужів, ніхто не цікавився ними. За це густо-часто навідувалися безпідставні наклепи непосидющих людських язиків. Та Усусуси забували їх, бо воювати зброєю і язиком вони не вміють.
А в неділю рано о год. пів. до 9 стояли частини Бригади УСС. на широкій площі перед залізничим двірцем в Камянці на Поділлі. Диктатор Зах. Обл. У. Н. Р. заповів свій приїзд на 9-ту годину. Куріні, в повному полевому наборові ждали в лавах, старшини ходили між сотнями і росказували, хто приїде переглядати їх. Точно о 9-тій годині являється диктатор др. Петрушевич Евген в супроводі старшин. Залунали оклики команди, стрілецькі густі лави повернули голови в сторону диктатора. А диктатор підходив блище і німим поклоном дякував за честь, що віддавали йому. Переходив попри сотні, куріні, а за ним стежили сотки бистрих очей, ніби говорили: „Де Ти, там ми!! Що скажеш, зробимо! Волею висланників наших батьків Ти приняв на себе тягар бути нашим опікуном батьком!".
По короткій розмові зі старшинами, залунали звуки народнього гимну. Лави випрямилися і стали мертвими, ніби з граніту виковані. А кругом стояв здивований народ і шепотів між собою, що це приїхав „німецький презідент" і військо вітає його… І не дивуватися їм. Карне, справжне військо, яке вони останній раз бачили, було німецьке, а це подібне йому.
В годину пізніше відбув в середмісті біля ратуші почетний похід перед диктатором. В окруженні старшин стояв на крайчику хідника диктатор. Під такт чудних акордів січової музики сунулися куріні, сотні. Попереду на баских конях штаб Бригади, за ним штаб 1-го полку. Опісля куріні зі скорострілами і сотнею саперською, за ними частина другого полку і т. д. а музика грала-вигравала. В її акордах кипіло ціле життя Усусусів від 1914 до 1919 року.
Карпати, зневіра і надія, похід на Стрипу, широкі лани Поділля і безмежні степи Херсонщини та дикі хвилі Чорного Моря ставали перед очима кожному стрільцеві. Куди переходили Вони, там родилася нова пісня, що росказувала про їх турботи і втіхи всім… І пісні ці, це спомини їх праці, їх трудів.
Поважно пересувується гарматний полк Усусусів…
Диктатор витає всіх. Стоїть стрункий, у чорнім одінні, з обличчям блідим, запалим. А на обличчю його являється то жаль, то втіха, то бистра думка, що мигом заміняється у тиху - коротку задуму. А в очах то блискне, то загорить щось. Це зворушення і надія. Бо хтож ці всі люди, що з пошаною переходять біля його і тільки німим зором вітають його? Хтож ці люди, перед якими відкриває він, представник чотирьох міліонів, свою голову? Це його руки, якими орудує він в державному життю! Це найкраща частина війська Галицької армії, це Українські Січові Стрільці. Ті самі, що ніколи не вкрилися неславою, ті самі, що до останнього боронили столицю Галицької України! Це ті самі, що дали основи при творенні Галицької Армії, ті самі, що власними ногами перейшли фронт від Карпат аж до Волині, ті самі, що розбивали ляцькі дивізії, добули Бережани і - вкривали своїм трупом рідні поля від Львова аж по Збруч. Цеж ті, що на його наказ як оден перейшли Збруч, щоб відітхнути і піти знову в похід, кровавий похід - через Київ до Львова… Він знає їх, бо хтож не знавби Усусусів? І саме тепер вони, ті самі, яких з пошаною згадує українсько-галицьке громадянство, а навіть вороги, переходять біля нього і вдивляються вперто своїми очима, наче хотілиби блище пізнати найвищого представника галицького правительства. І обличчя стрільців вимарніли, бліді набирають живої краски, а в той момент забувається журба й безконечна туга за Рідним-Коханим Краєм.
В очах видців, що товпляться здовж улиці блестять сльози. Радости чи жалю? В одних на вид цих карних січевих курінів надія розгорюється на кращу будуччину, в других жаль їдкий торгає серце змучене, зжурене…
Диктатор стоїть мовчки на давньому місці, а рука його не випускає капелюха.
Музика загриміла дрібну-веселу коломийку…
Кіннота УСС. під'їздить. Коні рвуться вперед, на них як виковані з криці сидять січовики. Блестять шаблі до сонця, міняться в його проміннях червоні верхи їх шапок…
Переїхали.
Диктатор стоїть ще хвильку на місці, після йде на стрічу начальникові УСС. отаманові Букшованому. Довго держить він руку отамана і висказує слова подяки й бажань йому і всему січовому товариству.
Акорди музики втихають, народ помалу розходиться, а у вузькій улиці заховуються останні чети тих, що занімають в історії визволення України першу сторінку, написану їх власною кровю.
М. Ірчан.
