Дж. О. Кервуд. Герої золотої тундри.
ПОВІСТЬ
Переклала Ольга Сліпа
XVIII.
У цій хвилині видалося Алянові, що ввесь світ нагло перемінився. В кімнаті було тихо, чути було лише прискорений віддих дівчини, коли вона звернувшись до вікна дивилася на ясне сонячне сяйво, що заливало тундру. Алян чув, як Тотюк десь близько обори перекликався з Кеок, та чув веселий сміх Кеок коли вона йому відповідала. Дрозд з сірою головкою прилетів на дах хати Соквени і почав співати. Здавалося немовби ці голоси озвалися саме тепер тут навмисне, щоб виспівувати невмірущу красу, славу і надію життя, та щоб висвободити тих двоє від того тягару, що наляг на їх душі. Марія Стендіш відвернулася від вікна з осяйними очима.
- Кожної днини прилітає тут дрозд і співає на даху хати, – сказала вона.
- Мабуть це тому, що ви тут, – Алян відповів.
Дівчина подивилась на нього поважно.
- Мені приходило таке на гадку. Бо знаєте, я вірю в богато неймовірних річей. Нема для мене нічого кращого, як дух, що оживляє серце пташки. Вмираючи, я бажала б, щоби пташка співала поблизу мене. Безнадійність не може бути така глибока, щоб спів пташки не досягнув її.
Алян притакнув головою, замість відповіді. Він почувся дещо збентежений. Дівчина примкнула двері, які він полишив відхилені і жестом запросила його сідати на крісло, де він сидів кілька хвилин тому. Вона сіла перша і усміхнулася до нього сумовито, напів з жалем та заговорила:
- Я була дуже дурна. Те, що я хочу сказати вам тепер, я повинна була сказати вам на кораблі. Але я боялася. Тепер я не боюся, тільки соромлюся, страшенно соромлюся виявити вам правду. Але я не жалую, що справи пішли таким ходом, бо інакше я не була б прийшла сюди на північ, а це все – ваш світ, ваші люди і ви – це все значило дуже богато для мене. Ви зрозумієте мене, коли почуєте мою сповідь.
- Ні, я цього не хочу – Алян спротивився майже гостро. – Я не хочу, щоб ви ставили так справу. Якщо я можу допомогти вам, а ви бажаєте сказати мені як приятелеві – то це що інше. Я не хочу сповіді, бо це вказувало б, що я не довіряю вам.
- А ви довіряєте мені?
- Так: так дуже, що сонце потемніло б і спів пташок ніколи не видавався би той сам, якби я вас знов втратив, так як я думав, що втратив вас після того, що сталося на кораблі.
- Ох, чи ви це кажете направду?
Ці слова були якимсь дивним зворушеним окликом, що зірвався з її уст і йому здавалося, що він бачить лише її очі, в лиці блідому як білі квітки тундри, що знаходилися поза нею. Зворушений тим, що він насмілився сказати, він дивувався, чому вона така бліда.
- Ви це кажете направду? – повторили її уста поволі.. – по тім усім, що сталося – навіть після… тієї частини листа,… що її Стемпід приніс вам вчора ввечір…
Алян зачудувався. Як могла вона дізнатися про те, що як він думав – було тайною поміж ним і Стемпідом? Він почав здогадуватися, а дівчина збагнула його думку.
- Ні, не від Стемпіда я про це знаю, – сказала вона. – Він мені не сказав. Це так припадково. А по тім листі ви дальше довіряєте мені?
- Я мушу. Я був би нещасливий, якби не довіряв вам. І наперекір всьому – я надіюся щастя. Я сказав собі, що те, що написане над підписом Грегама – це брехня.
- Це не брехня – в цілости. Але це не торкалося ані вас, ані мене. Це була частина листа писаного до Рослєнда. Він присилав мені книжки до читання і через неувагу залишив сторінку цього листа як знак в одній із книжок. Це не було нічого важного, коли прочитати цілість. Друга половинка сторінки є в носику черевика, що ви його не доручили Олені Мек Кормік. Це загально принятий жінками звичай випихати папером носики черевиків з мягкої шкіри.
Алян хотів кричати – викидати раменами і сміятися, як робили це останнього вечора під звук „том-томів” Емюк Тулик і Тотюк і богато інших, від самого щастя. Та голос Марії Стендіш, що спокійним діловим тоном продовжала своє оповідання, примусив його мовчати. Але не вихопилося увазі Марії Стендіш, яке вражіння викликало на ньому це просте пояснення, про походження Ґрегамового листа.
(Далі буде).
