Архів старих газет
 ---------------------------------------------------
www.oldnewspapers.com.ua
Ціна 2гр.
 ---------------------------------------------------


Киев сип панели украина

Памяті великого патріота й народолюбця

Д-Р КИРИЛО ТРИЛЬОВСЬКИЙ

Гвіздець.

  Згадка про село Закомарє, що її я вичитав у 2-ому числі „Українки” у статті „Наш курс”, де селяни так зворушливо дякують громадянам із Золочева і вчительці Аннусі Цапій, викликала у мене спомини про мої хлопячі роки. Бо я прожив їх у сусідстві в Ожидові, де мій покійний батько був від 1873. р. аж до 1881. р. парохом. Закомарє, Ожидів та Підлисся творять трикутник, між ними був ліс, по якому я нераз молодим хлопцем з рушничкою в руках шибав собою. Підлисся – це місце уродин Маркіяна Шашкевича, що співав і про „підлисецьку гору білу” і про той колодязь студененький, що з нього тут і там воду тягне. І я з того колодязя пив водичку, перебуваючи на шкільних феріях у тамошнього пароха пок. о. Юстина Тарнавського, товариша мого батька.

Найважнішою особою, що вбилася мені у память, був покійний парох Закомаря о. Данило Танячкевич, великий патріот і народолюбець. Але це ще мало: він був справжнім пробудником українського національного руху в Галичині від початку 60-их років мин. століття. Ще в 1862. р. він оголосив у „Вечерницях” знамениту статтю про Тараса Шевченка, він зєднав на все для чисто українського напрямку поета Юрія Федьковича, який йому на весілля прислав коровай, він орґанізував по ґімназіях „Українські Громади” та піддержував взаємини з ними, він головно причинився до поширення в Галичині творів Т. Шевченка та взагалі українських видавництв, він належав до головних пропаґаторів ідеї тверезости та проповідував про неї на церковних місіях, між ін. у 1875. р. в Ожидові.

Теперішнє навіть т. зв. інтеліґентне покоління мало що знає про Танячкевича, хоча це була надзвичайно роботяща і цікава людина. Натягнувши священничу „папафійку” на голову і перевязавши себе, немов церковною „дальматикою”, вовняним плєдом – працював о. Данило при столику днями і ночами, попиваючи чорну каву та курячи скручувані цигарки. Взимі хата була звичайно неопалена, бо він був на бідній „капелянії” і навіть не думав старатися за кращу парохію. В самому найкращому мужеському віці о. Танячкевич стратив жінку, Костуню з Кириловичів. Були часи, що самі парохіяни харчували його, бо він, занятий публичними справами, не мав часу цим займатися. Він написав і видав велику силу статтей та брошур, про які мало хто тепер навіть знає, особливо його писання про ролю духовенства в суспільному житті, як ось нпр. брошуру п. н. „Скажім собі всю правду в очі”. Та декотрі з них видавав він без підпису або під криптонімами, як ось одну, що вийшла коло 1875. р. під наголовком „Наші просвітні починки”. Він зробив тут огляд усього того, що ще треба зробити. Взагалі о. Танячкевич сягав своїм зором далеко вперед та переганяв своїми поглядами і плянами своїх учасників, лишаючи їх далеко за собою.

Хтож із теперішніх дослідників нашого не так то й далекого минулого памятає такі невеличкі його брошурки, як „Старший народній турист” та „Молодший народній турист”, видані ним також десь коло 1874. р., в яких він пропаґував потребу подорожей по рідному краю та закликав робити записки з народніх уст – пісень, казок, приповідок і т. д. Минуло аж кількадесять років, заки суспільність признала потребу мандрівництва по рідному краю. А якже мало знайшлось одиниць, що справді зайнялися збиранням етноґрафічних матеріялів! Бож наш загал повільно думає і повільно береться до роботи. Чиж не треба було чекати більше як 10 років, заки наш загал пізнав вагу січової організації? А які труднощі мала у нас таки від своїх ще недавно лугова орґанізація, всі добре знаємо. Виглядає так, немовби ми мали – як ще перед 100 роками писав Маркіян Шашкевич – все „послідними бути”…

Не диво, що сучасні не розуміли добре о. Данила Танячкевича і вважали його майже за якогось дивака. А він мав знамениті помисли, що їх при дрібці доброї волі нашого загалу можна було перенести в життя. І так він заложив у Закомарю касу ощадности під назвою „Закомарська Правда”. (Я дуже цікавий, чи вона і досі – може дещо в іншій формі – ще істнує). А полягала вона ось у чому: Кожної неділі по Службі Божій мав священник відправити окремий акафист на користь тої установи і жертви, зложені при тій нагоді парохіянами на тацу, мали йти до її каси. В той спосіб призбирався би фонд на позички для найбідніших парохіян. Було б дуже цікаво знати, чи в і в краю такі каси повстали.

В 1879. р. виголосив о. Данило Танячкевич у Золочеві виклад п. з. „Лахи”. Він писав, що треба збирати всякі можливі відпадки, лахи, кавалки заліза і т. п., щоб могти потім продавати їх у більших кількостях і гроші з їх продажі вживати на народні цілі. Як знаємо, деякі держави власне тепер таке саме роблять. Той його виклад „Лахи” вийшов і окремою книжечкою з підписом: „Данило Танячкевич з Закомаря, там де велике болото”. З тою книжечкою вийшла раз кумедна історія. Одного разу директор одної польської ґімназії казав зробити ревізію у декотрих ґімназистів, чи нема у них яких заборонених книжок. І справді на велику радість знайшли книжечку і дуже втішились нею, бо прочитали її наголовок як „Ляхи”. Щойно по перечитанні змісту показалося, що це не „Ляхи”, а „Лахи”.

Далі варто згадати, що о. Д. Танячкевич дуже побивався за тим, щоб вдови і малолітні сироти по священниках діставали якусь постійну запомогу. Якже багато труду він поклав у цій справі!

А вже коли о. Танячкевич у 1897. р. став послом до австрійської державної ради, він гаряче занявся долею нашого селянства та його кривдами. Кажуть, що як він раз добився авдієнції в цісаря Франца Йосифа і не вдоволяючись його фразами, гарячо і завзято домагався справедливости, то цісар, що не звик був до такої „без респекту” поведінки, мусів аж кликати на поміч свою надвірну службу.

В 1905. р. зорґанізували о. Д. Танячкевич, М. Павлик і я український відділ на протиалкогольній виставі в Будапешті. Ми рахували на те, що при тій нагоді може вдасться нам навязати взаємини з нашими закарпатськими братами, яких ми також візвали до участи. Одначе тамошня змардязована інтеліґенція навіть не показалася на тій виставі.

На превеликий жаль, уже в найближчому 1906. р. помер той великий народній діяч, той безкорисний, вічно бідний народній робітник і ніхто ще досі не знайшовся, хто зясував би всі величезні його заслуги для нашого народнього відродження, зокрема в 60-70-их роках минулого століття. І тому мене до сліз зворушило, коли я перед кількома роками прочитав, що вдячна громада Закомарє відкрила на його могилі памятник. Одначе о. Танячкевичеві належиться памятник у центрі нашого краю і я певний, що прийдешні покоління високо оцінять величезну, незвичайно корисну роботу того справжнього пробудника українського народу і ревного народнього діяча.

Copyright 2010-2015 oldnewspapers.com.ua
pressaxix at gmail dot com
 designed in Happines.in.ua